неділя, 19 січня 2014 р.

ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА: ВІДСУТНІСТЬ СТРАТЕГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ

Матеріали Звітної науково-практичної конференції факультету журналістики у Львівському національному університеті імені Івана Франка. – Львів, 2007
  
Мар'ян Житарюк, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

У нашому розумінні, концепція державної інформаційної політики (ДІП) містить пріоритетні завдання із відтворення національних інтересів у інформаційній сфері, стратегічні напрямки їхнього досягнення, систему засобів реалізації. ДІП – „важлива складова зовнішньої та внутрішньої політики держави” [1. С.149], що охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Російський теоретик журналістики Є.Ахмадулін слушно вважає, що ефективність ДІП залежить від комплексного, системного характеру, відкритості, спрямованості на узгодження інтересів громадян, суспільства і держави [1. С.150].
Ми знаємо, що в РФ концепція ДІП [2] декларує сім базових принципів. У табличці ми спробуємо зіставити декларації та реальність.

Принципи
Декларується
Насправді
1.
Принцип відкритості політики
Основні заходи інформполітики відкрито обговорюються в суспільстві, держава враховує громадську думку
Переважно цей принцип не працює, адже не всі головні заходи і політико-економічні дії відкрито обговорюються в суспільстві, не завжди держава враховує громадську думку
2.
Принцип рівності інтересів
Політика однаково враховує інтереси усіх учасників інформаційної діяльності незалежно від їхнього статусу в суспільстві, форм власності та державної приналежності
Політика непропорційно враховує інтереси усіх учасниківінформаційної діяльності. Як доказ – відсутність у Державній Думі РФ опозиційних сил
3.
Принцип системності
Реалізація ухвалених рішень для зміни стану одного з об’єктів регулювання передбачає врахування наслідків для інших об’єктів і всіх об’єктів сукупно
ЗМІ РФ справді сукупно опинились під політико-адміністративним тиском
4.
Принцип пріоритетності вітчизняного виробника
За рівних умов, пріоритет надають конкурентноспроможному вітчизняному виробникові інформаційно-комунікативних засобів, продуктів та послуг
Тут розбіжностей немає, щоправда, „надання пріоритетності” не обмежується внутрішніми кордонами РФ, адміністрування у сфері ЗМІ (часто – агресивне) поширюється і на сусідні держави
5.
Принцип соціальної орієнтації
Головні заходи ДІП повинні сприяти забезпеченню соціальних інтересів громадян Росії
Реально йдеться про забезпечення політико-економічних інтересів російських олігархів
6.
Принцип державної підтримки
Заходи ДІП, скеровані на інформаційний розвиток соціальної сфери, фінансуються переважно державою
Частково дотримано
7.
Принцип пріоритетності права
Розвиток і застосування правових та економічних методів пріоритетні перед будь-якими формами адміністративних рішень проблем інформаційного середовища
Цей принцип дотримується переважно в показових (вибіркових) ситуаціях

Як бачимо, концепція ДІП РФ більше декларативна, ніж реальна. Головна причина – не стільки нещирі наміри розробників, скільки зміна політичної еліти наприкінці 90-х (закінчилась епоха ліберала Б.Єльцина, обрання Президентом авторитарного прагматика В.Путіна). Не виключаємо, що, за інших історичних умов, ця концепція була б життєздатною.
В Україні, на відміну від РФ, немає і такого документа. Тобто ДІП кожен розуміє на свій лад. Те, що пробували робити в цьому керунку, радше демагогічний авантюризм, аніж турбота про інформаційну безпеку. Так, ще 1997 р. на Раді нацбезпеки та оборони України йшлося про інформаційну сферу, де висловлювалось занепокоєння з приводу... „присутності іноземного капіталу в українських ЗМІ” [7]. РНБОУ проігнорувала той факт, що, по-перше, це світова практика, яку неможливо заборонити якоюсь постановою, вдала, що не розуміє, чому створення певних преференцій національним інформаційним виробникам має базуватись не на вибірковості (того підтримую, цього – ні), і, по-друге, як показує час, насправді ЗМІ з іноземним капіталом фінансово розвиненіші, стабільніші і, крім російського, політично толерантні. Як наслідок численних засідань РНБОУ, Президент України Л.Кучма підписав відповідний указ (№663/97 від 21 липня 1997 р.), яким міністр інформації З.Кулик у 1998 р. скористався для... закриття опозиційного до Президента України видання „Правда Украины”. Далі – більше. Одного з чільних представників СБУ О.Бєлова Л.Кучма призначив заступником секретаря РНБОУ і головою новоутвореної Комісії з питань інформаційної безпеки, головне завдання якої – розробка пропозицій щодо реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки [6].
Київський вчений І.Слісаренко [5. С. 49-53], досліджуючи проблеми національних інтересів, національної безпеки України та ЗМІ, ще 1999 року звертав увагу на численні псевдоспроби формування дієвої ДІП, на підміну необхідності прогресивної концепції всілякими регуляторними та обмежувальними кроками, критикував новітніх інтерпретаторів подібних рішень (О.Литвиненка [3. С.32-36], І.Бінька, В.Заблоцького [4. С.124-125]).
І справді, що традиційно в нашій науковій чи навколонауковій літературі прийнято вважати загрозами інформаційній безпеці? Не вдаючись до аналізу, нагадаємо, що, за І.Біньком та В.Заблоцьким [4. С.124-125], це, наприклад:
- слабка інтегрованість України у світове інформаційне поле, недостатня кваліфікованість й активність її інформаційних служб;
- використання ЗМІ окремими політичними силами;
- негативні наслідки міжпартійних відносин;
- вплив міжконфесійних конфліктів;
- некомпетентність працівників державних органів та установ;
- недостатній професійний рівень працівників ЗМІ;
- вплив на ЗМІ організованої злочинності, мафіозних структур;
- недосконалість технічного захисту інформаційного простору України;
за О.Литвиненком [3. С.32-36], – присутність іноземного капіталу в українських ЗМІ.
Якщо говорити про нашу оцінку, то можна погодитися з авторами лише у трьох моментах: а) слабка інтегрованість України у світове інформаційне поле; б) некомпетентність працівників державних органів та установ; в) недостатній професійний рівень працівників ЗМІ. Усю решту навіть важко пояснити. Коли РНБО відкрито публікує те, що ми скорочено виклали, як підґрунтя для нацбезпеки, то, очевидно, щоб його позбутись, необхідно ухвалити наступні „демократичні” рішення:
- заборонити усі опозиційні політичні сили, які, по-перше, насмілюються використовувати ЗМІ, по-друге, псують міжпартійні відносини;
- заборонити усі, можливо, крім однієї, релігійні конфесії, бо маємо „міжконфесійні конфлікти”;
- заборонити усі ЗМІ, щоб на них не впливали нездоланні мафіозні структури та численні злочинні угруповання;
- заборонити /вдосконалити технічні засоби, щоб тотально контролювати й інтернет;
- обгородитись колючими дротами, щоб не допустити іноземного капіталу, в т.ч. й інвестицій...
Нам видається, що предмет розгляду під таким кутом зору – наче театр абсурду, проте ми не можемо його уникнути, адже це – підґрунтя для указів (частково тут згаданих) та постанов, обов’язкових до виконання. Нас дивує, що, попри таку законодавчо-регуляторну політику, знаходились відчайдухи-інвестори та доморощені професіонали-менеджери і журналісти, які, попри все, щось починали, будучи навіть поперек горла РНБОУ, Президентові та його Адміністрації (згадаймо „темники”), ВР України, багатьом іншим.
Ми солідарні з РНБО лише в тому, що інформаційний простір – не прохідний двір. Його треба захищати, формуючи ДІП концептуально, детально продумуючи стратегію і тактику, насамперед забезпечуючи внутрішній і зовнішній баланс інформації (і надавачам, і отримувачам). Держава (руками найвищих посадовців та бездіяльністю ВР України) справді 16 років „вмиває руки”, бо, по-перше, ніяким чином не прислужується до підтримки національних медіа для роботи за кордоном (відкриття, купівлі нерухомого майна для закордонних бюро – потенційно рекламно-просвітніх центрів України), по-друге, не спромоглась легалізувати спеціальність „міжнародна журналістика” (навіщо готувати своїх міжнародників, коли інформаційні послуги пропонують сусіди, передовсім росіяни?), по-третє, довгий час домінує закулісність, подвійно-потрійні стандарти ліцензування, прагнення не забезпечити конкурентні можливості діяльності, а постійно їх обмежити.
Чи все це якось вписується в контекст сучасної європейської концепції преси (суспільної відповідальності)? Чи такі підходи і правила допустимі та зрозумілі в Європейському Союзі, в любові до якого освідчується щораз більше українських політиків та чиновників? Чи, можливо, ліпше клонувати концепцію ДІП РФ, щоб і вівці цілі, і вовки ситі? Хіба завжди і все можливо виконати?
____________________
1.     Ахмадулин Е. Краткий курс теории журналистики. – Ростов н/Д, 2006. – 272 с.
2.     Концепция государственной информационной политики. – М., 1999.
3.     Литвиненко О. Інформаційна безпека – складова національного суверенітету // Політика і час. – 1997. – №4. – С.32-36.
4.     Національна безпека України, 1994-1996 рр. – К., 1997. – С.124-125.
5.     Слісаренко І. Національні інтереси, національна безпека України та засоби масової інформації // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – К., 1999. – С.49-53.
6.     УНІАН, 1998, 4 лют.
7.     Урядовий кур’єр. – 1997. – 24 лип.

22 червня 2007 р.




Немає коментарів:

Дописати коментар