Тези Міжнародної
наукової
конференції «Журналістика 2006: українське
журналістикознавство та освіта в
контексті євроатлантичного процесу» (25-26 травня 2006 року, Інститут журналістики Київського національного університету імені
Тараса Шевченка)
Мар’ян Житарюк, м. Львів
Говорити
про реформу вищої освіти загалом і журналістської зокрема потрібно давно.
Виходячи з прагнень наблизити українські освітні стандарти до європейських,
треба буде багато що переосмислити, змінити, відкоригувати. Певним парадоксом
цієї життєвої необхідності є те, що, не цілком усвідомивши масштаби і суть трансформацій
(переважно йдеться про тотальне запровадження рейтингового навчання-оцінювання,
обмін навчальними програмами, студентами і викладачами), ми на всіх рівнях (від
Міносвіти до вишів) сприймаємо нову стандартизацію освіти, відповідно до
Болоннської угоди, якщо не як життєву необхідність, певний прорив, то як кимось
і колись визначений безальтернативний дороговказ. Тобто переважно
альтруїстично-байдужі, емоційно-приречені, але, по-піонерськи, “завжди
готові”... До всього. На жаль, “готові” більше на словах.
Навіть
коли вся система вищої школи України виконає все бездоганно (тут багато
сумнівів, об’єктивних і суб’єктивних перепон), “болонізація” нашої освіти не
буде справою легкою, вдалою чи ефективною, за умови подальшої, системної і
тотальної деградації середньої школи. Маємо ситуацію, близьку до кулінарії,
коли, з допомогою поліпшення форми (дизайну) і навіть якіснішого шоколаду,
прагнуть заховати тверду, напівґумову начинку, або ж гарним кремом полити
мокрий чи крихкий (непридатний до споживання) корж.
Від цього
великого суспільного обману найбільше користі матимуть ті студенти і викладачі,
які, не будучи обов’язково найкращими, по-перше, найзаможніші (без фінансових
важелів стримування), по-друге, вільно володітимуть англійською (німецькою,
французькою). Вони мандруватимуть Європою (не кажу: навчатимуться чи
працюватимуть) на свій кошт чи на ґранти, отримають дипломи (українські чи
закордонні) і, як фахівці, мабуть, додому не повернуться, радше як гості чи
радники.
Простіше
кажучи, з одного боку, нас, як наслідок, очікує посилення відтоку інтелекту (у
близькій перспективі європейці, мабуть, не захочуть вивчати українську, щоб цей
відтік компенсувати), з іншого боку, відбуватиметься подальший релятивізм вищої
школи, пошук нових, бездоганніших форм (етикетки) для приховування й надалі
низької якості (бази, яку закладає середня школа). На цьому ґрунті будуть
очевидні дві яскраві тенденції: а) масове зовнішнє (не онтологічне) уподібнення
українських спудеїв та їхніх наставників до загальноєвропейського, розчинення
меншого в більшому тілі; б) занепад фундаментальних наук і досліджень, які вже
нині ледь животіють, бо ж на це ніхто, крім нас, не виділятиме кошти, а ми, як
відомо, фінансуватимемо упаковку-обгортку.
Звісно,
нікому з нас не хотілося б, аби ці, гірші, варіанти розвитку-занепаду
української освіти були реалізовані. Про це йдеться не задля прогнозування, а
для осмислення суті негативних тенденцій та явищ і запобігання.
Нині
випускники середніх шкіл, яких зараховують (принаймні 50 відсотків за формальним
конкурсом, а не реальним) на платну основу, і не тільки на платну, дуже
поінформовані (розвинуті з погляду мультимедіа, нових технологій), але зовсім
нічого не навчені. На математичні факультети приходять люди, що не знають
таблички множення, на журналістику – без знання граматики, морфології,
словотвору, синтаксису, літератури (бодай загально!). Але ж більшість – з
надзвичайними амбіціями, високим самоуявленням, зверхністю до
викладачів-жебраків.
Чи
завдання вищої школи (насамперед університетів) повторювати курс середньої
школи, витрачати на це бюджетні чи інші кошти? Чи може бути якісна вища освіта
за нікудишньої матеріально-технічної бази і середньої зарплати викладачів
1000-1100 гривень ($200-220)? Як на мене, насамперед суспільство має дати відповідь
на ці запитання, а вже потім розгортати пропагандистські кампанії про щось
інше.
У Швеції,
наприклад, в університетах, не повторюють шкільні курси, які вже засвоєно, а не
пройдено! Головну увагу зосереджують на професійно-орієнтованій підготовці.
Держава, яка може собі дозволити давати освіту виключно на безоплатній основі,
тобто держава багата, не має коштів, аби по декілька разів безрезультатно
вивчати одне і те ж. Ми, виявляється, можемо. І без жодних застережень.
Допоки не
навчимось бачити корінь проблем, доти будь-які розмови про освіту матимуть
ритуальний, а не патріотичний чи бодай раціональний характер.
Мар’ян Житарюк, м. Львів
к. філол. н., доцент, докторант Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка
17.05.06
Немає коментарів:
Дописати коментар