неділя, 19 січня 2014 р.

Гальмування вищої освіти через середню – найбільша проблема

Тези Міжнародної  наукової конференції «Журналістика 2006: українське журналістикознавство та освіта  в контексті євроатлантичного процесу» (25-26 травня 2006 року, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка)

Мар’ян Житарюк, м. Львів

Говорити про реформу вищої освіти загалом і журналістської зокрема потрібно давно. Виходячи з прагнень наблизити українські освітні стандарти до європейських, треба буде багато що переосмислити, змінити, відкоригувати. Певним парадоксом цієї життєвої необхідності є те, що, не цілком усвідомивши масштаби і суть трансформацій (переважно йдеться про тотальне запровадження рейтингового навчання-оцінювання, обмін навчальними програмами, студентами і викладачами), ми на всіх рівнях (від Міносвіти до вишів) сприймаємо нову стандартизацію освіти, відповідно до Болоннської угоди, якщо не як життєву необхідність, певний прорив, то як кимось і колись визначений безальтернативний дороговказ. Тобто переважно альтруїстично-байдужі, емоційно-приречені, але, по-піонерськи, “завжди готові”... До всього. На жаль, “готові” більше на словах.
Навіть коли вся система вищої школи України виконає все бездоганно (тут багато сумнівів, об’єктивних і суб’єктивних перепон), “болонізація” нашої освіти не буде справою легкою, вдалою чи ефективною, за умови подальшої, системної і тотальної деградації середньої школи. Маємо ситуацію, близьку до кулінарії, коли, з допомогою поліпшення форми (дизайну) і навіть якіснішого шоколаду, прагнуть заховати тверду, напівґумову начинку, або ж гарним кремом полити мокрий чи крихкий (непридатний до споживання) корж.
Від цього великого суспільного обману найбільше користі матимуть ті студенти і викладачі, які, не будучи обов’язково найкращими, по-перше, найзаможніші (без фінансових важелів стримування), по-друге, вільно володітимуть англійською (німецькою, французькою). Вони мандруватимуть Європою (не кажу: навчатимуться чи працюватимуть) на свій кошт чи на ґранти, отримають дипломи (українські чи закордонні) і, як фахівці, мабуть, додому не повернуться, радше як гості чи радники.
Простіше кажучи, з одного боку, нас, як наслідок, очікує посилення відтоку інтелекту (у близькій перспективі європейці, мабуть, не захочуть вивчати українську, щоб цей відтік компенсувати), з іншого боку, відбуватиметься подальший релятивізм вищої школи, пошук нових, бездоганніших форм (етикетки) для приховування й надалі низької якості (бази, яку закладає середня школа). На цьому ґрунті будуть очевидні дві яскраві тенденції: а) масове зовнішнє (не онтологічне) уподібнення українських спудеїв та їхніх наставників до загальноєвропейського, розчинення меншого в більшому тілі; б) занепад фундаментальних наук і досліджень, які вже нині ледь животіють, бо ж на це ніхто, крім нас, не виділятиме кошти, а ми, як відомо, фінансуватимемо упаковку-обгортку.
Звісно, нікому з нас не хотілося б, аби ці, гірші, варіанти розвитку-занепаду української освіти були реалізовані. Про це йдеться не задля прогнозування, а для осмислення суті негативних тенденцій та явищ і запобігання.
Нині випускники середніх шкіл, яких зараховують (принаймні 50 відсотків за формальним конкурсом, а не реальним) на платну основу, і не тільки на платну, дуже поінформовані (розвинуті з погляду мультимедіа, нових технологій), але зовсім нічого не навчені. На математичні факультети приходять люди, що не знають таблички множення, на журналістику – без знання граматики, морфології, словотвору, синтаксису, літератури (бодай загально!). Але ж більшість – з надзвичайними амбіціями, високим самоуявленням, зверхністю до викладачів-жебраків.
Чи завдання вищої школи (насамперед університетів) повторювати курс середньої школи, витрачати на це бюджетні чи інші кошти? Чи може бути якісна вища освіта за нікудишньої матеріально-технічної бази і середньої зарплати викладачів 1000-1100 гривень ($200-220)? Як на мене, насамперед суспільство має дати відповідь на ці запитання, а вже потім розгортати пропагандистські кампанії про щось інше.
У Швеції, наприклад, в університетах, не повторюють шкільні курси, які вже засвоєно, а не пройдено! Головну увагу зосереджують на професійно-орієнтованій підготовці. Держава, яка може собі дозволити давати освіту виключно на безоплатній основі, тобто держава багата, не має коштів, аби по декілька разів безрезультатно вивчати одне і те ж. Ми, виявляється, можемо. І без жодних застережень.
Допоки не навчимось бачити корінь проблем, доти будь-які розмови про освіту матимуть ритуальний, а не патріотичний чи бодай раціональний характер.

Мар’ян Житарюк, м. Львів
к. філол. н., доцент, докторант Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка

17.05.06

Немає коментарів:

Дописати коментар