з Виступу Мар'яна житарюка на презентації книги перекладів П.Я.Чаадаєва українською мовою в бібліотеці української літератури в Москві (10-11 листопада 2006 р.)
“Я загубився в розумових
пустелях своєї країни і довго вважав, що тільки я один витрачаю свої сили в цій
праці або маю тільки кількох товаришів, які розлетілися по землі. Потім я
побачив, що весь мислячий світ рухається в тому ж напрямку. Великим став для
мене той день, коли я зробив це відкриття”.
П.Я.Чаадаєв (з листа до
Шеллінга)
Петро Якович Чаадаєв (1794-1856)
є непересічною постаттю в європейській історіософській думці першої половини
ХІХ століття, його твори досі читають у Західній Європі, частково (з допомогою
електронних бібліотек) відбувається реабілітація його імені і на батьківщині –
в Росії, хоч, як відомо, за життя царський режим визнав його божевільним (“за
необхідністю”, – як напише згодом сам філософ та публіцист). П.Я.Чаадаєв – не
просто своєрідний камертон любові, християнства, гуманізму, який не визнає
вищості однієї особи над іншою, бо від народження – всі рівні. Його ім’я давно
повинно бути поряд із Т.Карлейлем, Р.Емерсоном, Т.Масариком та іншими
мислителями-людинолюбцями.
Були спроби закинути нам надмірне
захоплення представником російської філософської думки. Це – від незнання,
сподіваюсь. Суть позиції П.Чаадаєва зводиться до любові, в основі якої –
християнські всепрощення і просвітництво. Як відомо, сенс цих понять – понад
кордонами, він вічний. Саме тому (і цілком слушно) П.Чаадаєва називають
родоначальником російської релігійної філософії. З огляду на це, було б
щонайменше нерозумно не бажати долучитись до світових взірців християнського гуманізму,
до дискурсу антиімперіалізму, тим паче, що мислитель жодного разу не виступає
проти України та українців, хоч і називає нас “руссами”.
Твори П.Чаадаєва, які можна назвати сміливими спробами
(чи не вперше!) об’єктивно осмислити російську історію та російську національну
ідентичність, не пішли Росії на користь. Вони викликали в російській громаді
небачене обурення, осуд, прокляття. Образи переважили Правду, гонор – не
дозволив розмислювати над простими питаннями... Хто знає, можливо, якби в
Російській імперії бодай трохи прислухались до голосів своїх пророків, світ
ніколи не знав би Жовтневого перевороту 1917 року, а такі злі генії, як
В.Ульянов (Лєнін), не писали б криваві сценарії переділу світу й не
розбудовували б Росію, а згодом – СРСР, за утопією Платона (“Закони”).
Так, П.Чаадаєв, можливо, був
різким. Але хіба Правда завжди солодка і приємна? Ось уривки з першого
філософічного листа: “Ми (росіяни. – М.Ж.) живемо лиш найобмеженішим
сьогоденням, без минулого й майбутнього, серед мертвого застою”, “...у нас
немає нічого індивідуального, на що могла б опертись наша думка, але,
відособлені дивною долею від всесвітнього руху людського, ми також нічого не
сприйняли і зі спадкоємних ідей людського роду”. Цьому теж є пояснення: “Народи
– настільки ж моральні, як і окремі особистості. Їх виховують віки, як окремих
людей – роки. Але ми, можна сказати, – народ винятковий. Ми належимо до тих
націй, які мовби поза родом людським, а існують лишень для того, щоб дати
світові який-небудь важливий урок”.
Чи почули П.Чаадаєва в Росії хоча
б сьогодні? Без сумніву, ні. Інакше Кремль не розпочинав би того, що зараз
офіційні імформрупори бездумно і з байдужою холодністю називають
“антитерористичною операцією”, “спецзачистками” тощо, ніби йдеться не про
чеченський народ, не про матерів, дітей та старих, а, наприклад, про щось дуже
буденне, як-от: “світить сонце” . Виняток – окремі інтелігентні кола, але вони
– контреліта. І це – у ліпшому випадку. Кажучи просто, попри видання його
творів і їхнє поширення в Інтернеті, російський пророк у рідній вітчизні далі
чужий.
За життя П.Чаадаєва надруковано
лише один твір – перший філософічний лист. Ця подія мала місце у журналі
Надєждіна “Телескоп” (1836). Як наслідок – журнал закрито, редактора ув’язнено,
а автора проголошено (не діагностовано!) божевільним. Твори енциклопедиста
П.Чаадаєва, який об’їздив цілу Європу, виходять переважно французькою,
англійською, німецькою, проте вони заборонені в Росії. Лише напередодні Першої
світової війни було видано двотомник “Сочинения и письма” (Т.1-2. – 1913-1914).
Та й за часів СРСР нам дозують правду, спотворюють уявлення про нього. Можна
сказати, для широкого загалу П.Чаадаєв – постать майже невідома, навіть не всі
гуманітарії до ладу можуть щось про нього сказати. Дарма. Він заслуговує на визнання,
осмислення, мабуть, не менше, ніж більшість загальновизнаних мислителів – від
античних часів до сьогодення. І це – не високі слова. Щоб переконатись у
глибокодумності, освіченості П.Чаадаєва, варто прочитати його твори.
Вони – філософські й публіцистичні
твори – не данина часові, не замовлення академічної установи, не графоманство з
метою заробити. Ні. Це – стан, порив душі, очищення сумління, і біль, і розпач,
і надія, і віра, і любов. Його тексти народжені не хворобливою уявою, яку
приписували сучасники, а глибоким аналізом (часто першоджерел) літературних,
біблійних, культурно-мистецьких пам’яток давнини і свого часу – від грецької та
римської антики, Китаю, Індії, Єгипту – до сучасної (початок ХІХ ст.) Європи та
Росії.
* *
*
Оскільки творів українською мовою
П.Чаадаєва раніше не видавали (мабуть, і не перекладали, хоч іноді цитували та
осмислювали), ми вирішили якось заповнити цю міждисциплінарну “білу пляму”,
насамперед цікаву філософії, публіцистиці, історії, літературознавству,
богослов’ю. Тексти для опрацювання (російською) ми, тобто я з дружиною
Вікторією, яка мені допомагала, аби це видання було підготовлене до друку,
взяли з інтернету. Я переклав перший і третій з “Філософічних листів”,
“Апологію божевільного”, “Уривки та різні думки (1828-1850-ті роки)”, “Декілька
слів про польське питання”, дружина – інші шість “Філософічних листів” –
другий, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий.
Робота була складна, але цікава.
Можливо, не все вдалось передати беззастережно, ми, зрештою, і не претендували
на найдосконаліший літературний переклад, однак, гадаю, суть і хід думок
П.Чаадаєва нам вдалось подати зрозуміло.
Окремо хотіли б подякувати всім,
хто впродовж нашої перекладацької праці, редагування, коректури надихав,
морально підтримував, насамперед – моїй родині. Присвячено переклад нашим
діткам – трирічному Богданчикові і дворічній Оленці.
І
Препозиція постановки питання
відображає не тільки перманентний стан речей, а є також синонімом до
російського імперіалізму, комуністичної ідеології ХХ ст. чи великодержавного
шовінізму. Актуальність проблеми посилюється не стільки звичайним нашим
сусідством (хоч і цього було б досить, щоб про це говорити), а окресленням
шляхів розвитку на величезних географічних просторах (майже шоста частина
світу) понад сотні народів і народностей та їхнім впливом на загальносвітові
процеси.
Постпозиція ж цікавить нас теж
двояко. По-перше, хоч це і не панацея від усіх бід, проте російський
мислиннєвий потенціал, максимально сконцентрований у творчості та діяльності П.Чаадаєва,
розвинений і дещо спримітизований та звульгаризований західниками, спромігся на
інтелектуальний прорив і непопулярну, небезпечну для імперіалізму громадянську
позицію. По-друге, в контексті без двадцяти років двохсотліття від сформування
платформи, цивілізаційний європоцентризм не тільки не перестав бути життєвою
концепцією, а й постає перед російством і світом у значно ширшому,
обнадійливішому контексті. Скористатися б цим шансом!
Оскільки задекларовані проблеми,
попри самодостатність, потребують осмислення діяльності багатьох
мислителів-публіцистів, представників гуманізму, християнства, речників
антиімперіалізму та носіїв загальнолюдських цінностей, зрозуміло, однієї статті
замало. Обмежимось поглядом-розумінням діяльності одного з піонерів загальноєвропейського
культурно-історичного розвитку, європейських традицій Росії – Петра Яковича
Чаадаєва (1794-1856).
Постать П.Чаадаєва цікава для
нас, українських дослідників публіцистики, не тільки тому, що він – досі
невизнаний пророк своєї вітчизни – Росії, один із небагатьох чесних
високоосвічених християнських філософів і публіцистів світового значення, дуже
популярний сьогодні у прогресивних наукових колах, зокрема серед молоді.
Принципово важливе інше – історична правда. Ця правда полягає в тому, що не
тільки представники пригноблених російським імперіалізмом націй були спроможні
(і спромоглись) на жертовність на благо націй (як, наприклад, Т.Шевченко), що
не всі росіяни, які мають добру освіту і певне становище в суспільстві, навіть
знайомі з царем, по-перше, шовіністи, по-друге, здатні на сумнівні угоди (так
звані компроміси) із власною совістю та гідністю.
Визначальним моментом, таким собі
лакмусовим папірцем усвідомлення національної шляхетності і готовності
(здатності) зробити черговий, позитивний, крок для розбудови Росії, є
справедливе і чесне ставлення (насамперед у науковому середовищі, потім –
представниками влади і ламанням старих стереотипів серед громадськості з
допомогою ЗМІ, художньої літератури, кінокультури тощо) до своїх, російських умів,
позбавлення їх численних тавр, у тому числі й “божевілля”. Як на мене, наївно
сподіватись від кремлівських владоможців на чудо – адекватно оцінювати зміни у
світі, насамперед, у слов’янському світі, і тим паче ставитись до них з
повагою, допоки не буде поставлене й реалізоване просте і водночас дуже складне
завдання – стати чесними бодай перед собою (як у минулому, так і сьогоденні).
Допоки не почуємо каяття за російських “божевільних”, за злочини спочатку
імперіалізму, а потім більшовизму (нищення націй, заборона інших, крім
російської, мов, культур, традицій, спустошливі війни, голодомори-геноциди,
репресії тощо), марно сподіватись від російського владної та
науково-презентаційної еліти бодай якогось розвитку гуманізму, християнства,
свобод і прав людей.
Відхід від прописаних ще 11
століття істин у “Слові про Закон і Благодать” Іларіона та “Повчанні дітям”
Володимира Мономаха (у першому творі йдеться про Старий і Новий заповіти, про
П’ятикнижжя Мойсеєве, яке віджило, бо базувалось на ненависті, і про Христову
віру, основану на любові до ближнього; ближній – не тільки володар, а навіть
бідняк, бо перед Господом усі рівні; Мономахова праця-пам’ятка – це кодекс
середньовічного монарха. Як відомо, потомки київських князів були практично в
усіх європейських монархіях, адже сама Русь – це передова держава) дозволяє
припустити, що для правлячої Москви (Петербурга) ці писання завжди були чужими,
недолугими, непристосованими, а часом непристойними. Парадокс, але політично
витримані і кон’юнктурні гасла: “ми – брати-слов’яни”, “Київська Русь – колиска
трьох братніх народів” тощо стали домінантами історичного розвитку, навіть
попри ігнорування глибинних думок Іларіона й Мономаха, попри спалення Батурина
і знищення Запорозької Січі, попри великі переселення (українців на північ та
схід, а росіян та інших, слухняніших, на південь (Україну)...
Я схиляю голову перед усіма
національними пророками в Російській імперії. Вони розуміли, що їхні вчинки
переважно тотожні биттю голови об скелю, але за жодних обставин не втрачали віру.
На відміну від правителів, які ніколи не знали, що таке Віра, що таке Надія, що
таке Любов. І не хотіли знати. Тому й не розуміли жертовності, справжньої, не
для слави. Я належу до тих, хто вважає, що Віра, помножена на діяльну Волю,
здатна здолати найміцніші мури. Прикладів дуже багато – Т.Шевченко і Україна,
Берлінська стіна, крах, здавалося б, вічних імперій... Водночас, я не такий
ідеаліст, щоб стверджувати, буцімто Росія вже готова почути своїх пророків,
змінитись і побачити світ по-новому, не з захмарної висоти, з точки зору
націонал-шовінізму, а як рівний із рівним.
Отже, на мою думку, однією з
таких лікувальних “пігулок” насамперед для Росії, а для нас це швидше приклад,
може бути творча і життєва діяльність П.Чаадаєва.
* * *
Глобалізація давно стала об’єктивною реальністю,
незважаючи на те, що не всі готові навіть зараз це визнати. Для одних ера
глобалізації почалася з винаходом інтернету, для інших – з початком ери
сателітарного телебачення, ще інші називають “початком кінця” створення кінематографа
або електронних ЗМІ... Насправді ж це не зовсім так. Адже названі критерії
ідентифікації поняття – це лише трансформаційно-цивілізаційні ознаки розвитку
феномену, найвиразніші сегменти осучаснених форм, які, по-перше, стрімко
розвиватимуться й надалі, по-друге, змінюватимуть світовий розвиток, по-третє,
не оминуть нікого й ніде, незалежно від бажань, активних дій чи повного
ігнорування окремих людей, етнічно-культурних груп, націй та континентів.
Я належу до тих, хто не завжди і не всім захоплюється у
зв’язку з посиленням глобалізаційного фактору, однак я не можу поділяти позицію
тих, котрі вважають, начебто можна якимось чином “зберегти нейтралітет”. Вже
сама історія показала, що “зберегти нейтралітет” практично не вдалось жодній
нації, хіба що окремим тубільцям чи сніговій людині. Винайдення письма, пісні,
печерні написи (малюнки) – ніщо інше, а зародки глобалізації, так звана нульова
або початкова стадія глобалізації. Звісно, не до кінця осмислена. Першою
фазою глобалізації я б назвав появу релігій, перших книг, написаних на
стилеті чи пергаменті, наприклад, уставом, згодом – скорописом, і перших
бібліотек. Не так важливо, який відсоток населення мав до цих творів доступ.
Водночас царі-королі-імператори і частина їхньої свити була не просто грамотними,
а й доволі освіченими людьми, які не тільки читали, а й самі писали – і таким
чином впливали не тільки на своїх сусідів-лідерів, а навіть на інші народи.
Якщо це не допомагало, закріплювали свої дії численними війнами, водночас
творячи культурні інтервенції з допомогою сили, насилля, грабунку... Друга
фаза глобалізації – винайдення, з одного боку, гусячого пера, з іншого –
друкарського верстату. Третя фаза – поява газет і журналів. Четверта
– винайдення радіо, п’ята – кінематографа, шоста – телебачення, ядерної
зброї, сьома – супутникового телебачення, восьма – інтернету...
Зрозуміло, що нумерація тут радше символічна, ніж беззаперечна. Це ж стосується
і характеристик.
Умовно кажучи, розвиток планети має свої фази
розвитку, як і будь-якого живого організму. Нині стверджувати свою
непричетність до глобалізації, це те саме, що відмовлятись од власної руки або
голови, себто доводити щось неймовірне на кшталт: ноги самі по собі і не
залежать від думок, продукованих головою. Навіть найбільші заперечувачі глобалізації
ніяк не доведуть власного офсайду, адже не відмовляються від читання книжок,
написання статей (чи пером-ручкою, чи на комп’ютері), оприлюднення власної
позиції, не проміняють власне помешкання, обладнане радіо і телебаченням, на
скитське існування, без надлишку, попри екологічну катастрофу і вичерність
традиційних видів енергоресурсів не відмовляться від пересування в авто(бусах),
поїздами, кораблями, літаками – на зміну газові й нафті невдовзі прийдуть
термоядерні капсули, екологічно безпечніші та економічно доцільніші, що
здешевлюватимуть енергоресурси майбутнього, порівняно з традиційними, у
десятки, сотні разів. Тобто нині вже очевидно, що людина не здатна зупинитись
на досягнутому і вдовольнитись існуючим. Людині завжди мало, вона завжди жадібна
й незадоволена. Зрештою, це можна назвати агонією цивілізації. На жаль, це –
теж факт, який, завдяки багатотисячолітній історії, вже незворотній, хоч до
повного кінця можуть пройти ще десятки тисяч років. Як і людині, яка проходить
свій земний шлях (цикл) розвитку – від народження до відходу в інші форми, так
і планеті Земля цей шлях призначено. Який він – багато в чому залежить саме від
людини.
Отже, підтверджую свою думку: ми
всі в системі світової глобалізації. Заперечувати це – не розуміти людського
покликання, не бажати долучитись до створення глобалізаційного позитиву, який
унеможливив би принаймні на певний час тотальне самознищення.
Боги були першими, хто своїм
прикладом, навіть через самопожертву, показав справжнє покликання людини – не
кажу “людини розумної”, маю на увазі “людину живу”, діяльну. Далі були пророки,
апостоли, святі, священослужителі, окремі громадяни. Нині, у світі максимально
інтенсифікованому та прискореному, надзвичайно збайдужілому та
релятивізованому, тобто безпринципному, значною мірою обов’язки сіячів
діяльності, творців позитиву мають виконувати і журналісти, які не тільки мають
себе відокремити від усього довкола, мовляв, “ми тільки ретранслятори” – чужих
слів, думок, вчинків, а й мають бути творцями, ґенераторами філософії любові,
домінування життя. Себто мають взяти на себе обов’язки сучасних апостолів
правди, хоч як важко це не було б. Щойно матимемо такі добрі паростки, можна
буде трохи зітхнути. Бо це означатиме, що народжується Нова Людина, яка не
протиставлятиме себе всім, а об’єднуватиме всіх довкола себе, що не задкуватиме
і не ховатиметься від інших, а відкрито, щиро і жертовно творитиме для інших,
тобто змінюватиме усе негативне, що назбиралось у глобалізаційному процесі за
тисячоліття, на позитивне, тобто людина як мізерна, крихітна істота матиме
унікальний шанс позбавитись власних численних недуг (не стільки фізичних,
скільки моральних) і вилікувати, себто відродити щасливе життя (не те, що нині,
коли всі зовкола плачуть – від голоду, воєн, терору) на Землі.
Розумію, що ці думки можуть бути
не надто популярні, дуже несподівані, навіть шокуючі. Розумію, що, можливо, не
всі готові їх прийняти і схвалити – я не прагну цього. Значно важливіше, бодай
на цьому етапі, - дати поживу для розмислу, ніж стверджувати істину. Істину не
знає ніхто.
ІІ
Працюючи над текстами
антиімперського, християнського філософа і публіциста П.Я.Чаадаєва, довгий час
ігнорованого на його батьківщині – Росії, неправильно трактованого в
тоталітарну добу СРСР, мимоволі ловиш себе на думці: наскільки сучасним, ємким,
позитивним з точки зору глобалізації було, є і буде його Слово. Ця людина або
зарано (на кількасотліт), або запізно (аналогічно) народилась, бо сучасники
його або ще, або вже не могли зрозуміти. І досі, як на мене, нащадки П.Чаадаєва
не готові адекватно сприйняти написане в першій половині 19 ст. Якщо це було б
не так, Росія не мала б таких царів (з “тупим виглядом”, “олов’яними очима” –
Чаадаєв про Олександра ІІ), не допустила б панування геніальних тиранів
(Леніна, Сталіна), та й зараз заслуговувала б не на самозакоханого і мізерного
правителя (та й узагалі не на правителя), що не приховує (часом хизується)
власних маніакальних комплексів...
Уже нині можна стверджувати, що
російська наукова думка у сфері філософії, публіцистики, політології не матиме
значного розвитку без переоцінки та осмислення своїх видатних “божевільних”,
представників антиімперського дискурсу, принаймні починаючи з 19 ст., з
П.Я.Чаадаєва.
В усіх своїх творах (чи то
написаних у Росії, чи то за кордоном, зокрема у Франції) П.Чаадаєв постає
вірним сином своєї землі, справжнім патріотом, схвильованим і небайдужим,
інтелектуалом і християнином, людиною самовідданою у своїй праці та любові до
інших (незалежно від віри і країни) і безкомпромісною до брехні, словоблуддя,
псевдоосвіченості... П.Чаадаєв не визнає фальшивих авторитетів, він – незламний
у своїй вірі та переконаннях, хоч готовий до самопожертви задля істини і
справедливості, задля передачі зерен правди і науки. П.Чаадаєв своїм життям і
вчинками відкидає релятивне, хоч і Шекспірове, – “підпорядковуйся навіть
собаці, коли вона при виконанні службових обов’язків”, йому значно ближче
Сковородинське – «найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу
посаду вона займає, але для неї не народжена».
Як і Г.Сковорода, якого називали
українським Езопом, Сократом, Горацієм, П.Чаадаєв вважає, що не все отрута, що
неприємне на смак. У “Філософських листах”, під час своєрідної переписки з
Катериною Паніною, освіченою та небайдужою молодою особою, яка “не заглядала в
Євангеліє” і “не ходила до церкви”, оголюючи загальнолюдські і
конкретноросійські проблеми віри, культури, мистетцтва, історії тощо і прагнучи
донести до її серця власні відчуття і знання (“не отруту, хоч і неприємну”, а
правду, щоб виправити ситуацію), Петро Якович натикається на грізну скелю –
холодну й непоступливу, черству і байдужу, войовничу і безкомпромісну. Звісно,
після публікації першого і єдиного філософського листа ніщо не могло порятувати
його від царської люті Олександра ІІ.
Хоч наш герой і не цитує
Сковороду, все ж своїм характером він дуже схожий на великого українця.
Щоправда, Сковорода живе і творить у 18 ст., а Чаадаєв – у 19 ст., різні царі
(там – цариця, а тут – цар), але імперіалізм однаково неприємний на запах,
дотик, вигляд. Він – нестерпний. Для російських цариць Сковорода – це тільки
непоганий співак у придворному хорі, але погана людина, яка відмовилась від
життя в палацах, “не оцінила доброти”, а Чаадаєв – навіть не співак, а нахабний
вульгаризатор “його пресвітлості”.
“Апологія божевільного” (1837,
опубліковано лише по смерті в Парижі зусиллями князя Гагаріна) – певне
пом’якшення тональності, виголошення жалю з приводу того, що його не зрозуміли,
звинуватили, зробили хворим, а більше – що відначально не сприймали серйозно.
Це – певний розпач не через те, що його розуміння християнства, історії
спотворене, а через те, що від початку дискусії справа не зрушила з мертвої
точки, що губиться час... Так, тут теж глибинне Сковородинське – “більше думай
і тоді вирішуй!”.
Публіцистика П.Чаадаєва – це не
тільки розвідки на актуальні теми (як, наприклад, “Декілька слів про польське
питання”, де чимало тез витримано у стилі слов’янофільства), а й оцінка та
аналіз розвитку й надбань цивілізації, місця Росії у світі, гірка, але
об’єктивна правда (“Про культуру”, “Філософські листи” – з точки зору
західництва), яка багато в чому збігатиметься з тезами пізнішої праці
М.Костомарова “Дві руські народності”, опублікованої у петербурзькому журналі
“Основа”.
Попри всю значущість,
планетарність мислення (звісно, були в П.Чаадаєва і слабкі місця, насамперед
позитивна оцінка значення Петра Першого), ні громадськість, ні
культурно-мистецький світ, ні влада не прагнули прислухатись і тим паче визнати
слушність голосу, волаючого в пустелі. Для перших і других таке визнання
означало б, по-перше, зайняти позицію переслідуваних і непопулярних, по-друге,
визнати власну слабкість, для влади ж це був би початок кінця. Отже, ніщо інше
– тільки егоїзм та пиха стають на заваді зародженню і розвитку російської
державності не за імперською, а європейською моделлю, запропонованою
П.Чаадаєвим ще 175 років тому. Натомість глобалізаційні процеси у світі через
російський чинник, один з надпотужних на той час, розвиваються й
інтенсифікуються зі знаком “мінус”, себто як суцільний негатив.
Звісно, що пізніше, у ХХ ст.,
Росія посилила свій імперіалізм через більшовицький тоталітаризм, а всі
сателітні народи не могли визволитись до розвалу СРСР не тільки через
ігнорування П.Чаадаєва (певний виняток – 1913-1914 рр., коли все ж побачив світ
двотомник “Сочинения и письма”), через відкидання позитиву глобалізації,
запропонованого так давно у вигляді цивілізаційного європоцентризму.
Крім Чаадаєва, були й інші
особистості, так звані пункти, рятівні соломинки, відліку розвитку за іншою
моделлю. Але імперросійство більше було готове до того, що потім призвело до
Жовтневого перевороту, в радянській історії відомого як Велика жовтнева
соцреволюція, до пошуків і продовження себе у вигляді нового, ще
централізованішого, мілітаризованішого й агресивнішого полідержавного
утворення, своєрідного спрута – СРСР. Водночас великоросійський шовінізм
(націонал-шовінізм) не щезає, він трансформується, адаптується і навіть
зміцнюється. У цьому велика загроза для цивілізованого світу, для світу
християнського, європейського, базованого на європейських традиціях, загалом
європоцентричного, відкритого і незахищеного (як за часів Гітлера). Оскільки
новітня російська “демократія” в особі своїх керманичів обирає шлях “мочіть в
сортірє”, “дєлать зачісткі”, “ліквідіровать бандформірованія” тощо, то, звісно,
для білокам’яної думки, щирість і розпач одного зі своїх визначних пророків і
речників антиімперіалізму, того, хто задля іншого, позитивного і
духовно-морального шляху розвитку вітчизни не зважав на себе, на жаль, і далі залишається
“божевільним” розпачем, слабкістю, бо сила, вочевидь, це – невичерпні природні
багатства і ядерна зброя.
* * *
Звісно, про проблеми глобалізації
і її розуміння, про завдання журналістики майбутнього можна було б написати
цілу книжку.
Для повнішої аргументації власної
позиції (не наполягаю, що єдиноправильної) подаю деякі цитати П.Чаадаєва, наче
кров’ю писані, з його єдиної прижиттєвої публікації в Російській імперії
(“Філософські листи. Лист 1” )*:
“Ми ж (росіяни. – М.Ж.), прийшовши у світ, як
незаконні діти, без спадку, без зв’язку з людьми, що жили на Землі до нас, ми
не маємо у своїх серцях нічого з тих уроків, які передували нашому існуванню.
Кожному з нас доводиться самому зв’язувати пірвану нитку спорідненості. Що в
інших народів є звичкою, інстинктом, це нам доводиться вбивати в голови ударами
молоту. Наші спогади не виходять за вчорашній день; ми, так би мовити, дивні (кумедні)
самі для себе. Ми так дивно мандруємо у часі, що з кожним нашим кроком вперед
минула мить щезає для нас назавжди. Це – закономірний спадок культури, що
цілковито базується на запозиченні та наслідуванні. У нас зовсім немає
внутрішнього розвитку, природного прогресу, кожна нова ідея безслідно витісняє
старі, адже вона не є їхнім наслідком, а з’являється до нас Бог знає звідки.
Оскільки ми сприймаємо завжди лише готові ідеї, то в нашому мозку не
утворюються ті невиправні борони, які розвивалися б послідовно і які складали б
їхню силу. Ми ростемо, та не дозріваємо; рухаємось вперед, та по кривій, тобто
так, що не дійти до мети. Ми схожі на тих дітей, яких не привчили думати
самостійно; у зрілому віці в них немає нічого свого; усе їхнє знання – в їхньому
зовнішньому побуті, вся їхня душа – поза ними. Саме такі ми”.
“Народи – настільки ж
моральні, як і окремі особистості. Їх виховують віки, як окремих людей – роки.
Але ми, можна сказати, певним чином – народ винятковий. Ми належимо до тих
націй, які мовби поза родом людським, а існують лишень для того, щоб дати
світові який-небудь важливий урок”.
“Історичний досвід для
нас не існує, покоління і століття минули для нас марно. Дивлячись на нас,
можна було б сказати, що загальний закон людства відмінено щодо нас. Одинокі у
світі, ми нічого не дали світові, нічого не навчили його; ми не запропонували
жодної ідеї до чисельних ідей людських, нічим не сприяли прогресові людського
розуму, і все, що отримали від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини
нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей;
жодна корисна думка не народилась на безплідному ґрунті нашої батьківщини;
жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не затруднювали себе щось
придумати самі, а з того, що вигадали інші, ми переймали тільки оманливу
зовнішність і даремну розкіш”.
“Якщо б дикі орди, що
обурили світ, не пройшли по країні, в якій живемо, перед тим, як прямувати на
Захід, нам ледви була б відведена сторінка у всесвітній історії. Якщо б ми не
розкинулись від Берінгової протоки до Одера, нас і не помітили б...”
“Хоч ми й називались християнами, плід християнства для
нас не дозрівав...”
“Уся історія
найновітнішого суспільства (про Європу. – М.Ж.) здійснюється на ґрунті думок. Таким чином, вона і є справжнім вихованням. Утверджене
відначально на цій основі, суспільство розвивалось лише з допомогою думки.
Інтереси завжди були після ідей, а не перед ними. Переконання ніколи не
випливали там з інтересів, а завжди інтереси породжувались переконаннями”.
ІІІ
Чи була б актуальною проблема
російського націонал-шовінізму, за інших, не авторитарних, а гуманістичних та
християнських цінностей, які, на жаль, нині значно віддаленіші у РФ, ніж в роки
перебудови в СРСР? Мабуть, що так, але не стояло б питання настільки гостро,
якби не було кривавих подій у Прибалтиці у січні 1990 р., Карабаського,
Придністровського конфліктів, Першої і Другої російсько-чеченської воєн тощо.
Змушений констатувати, що визволення з радянської імперії Росії і набуття нею
самостійності не тільки не гарантувало переосмислення себе як колонії, а й
посилило внутріфедераційну реакцію щодо інших націй. Звісно, що за таких
обставин Чаадаєв, Мень, Новодворська та інші залишатимуться проблемними
постатями для утвердження автократизму як перехідної форми існування та
збереження тоталітаризму.
На прості запитання (“Чи потрібна
Росії така “демократія”?”, “Чи хочуть росіяни такої Росії?”, “Чи потрібна
світові така Росія?”) відповідей чимало, різних. Якщо невизначеність (брак
сміливості чи позиції) самих росіян більше дивує, ніж обурює, то
нейтрально-невтручально-непомічальна, точніше релятивістська позиція світу –
від найближчих сусідів до Заходу чи Сходу – незрозуміла навіть для російських
прогресивних кіл. Адже відлагодження утопічної моделі в окремій країні
спонукатиме до її поширення на інших, значно ширших, просторах (це вже робили і
Гітлер, і Сталін). Ніхто не гарантує, що Євросоюз вічно залишатиметься
недоторканим, а НАТО існуватиме вічно. Як і будь-який союз, утворений штучно,
не на національній основі, ЄС приречений рано чи пізно розпастись (хіба можна
було собі уявити, в який спосіб зникне СРСР?) – ось де справжній клондайк для
поширення російського (можливо, у спілці з китайським) автократизму,
зміцнюваного щораз сильніше націонал-шовінізмом!
У контексті формування
геополітичної карти на межі тисячоліть пригадую геноцид, голокост щодо
українства у 1932-1933 рр., досі не трактований справедливо навіть в Україні –
щоб не образити євреїв та росіян. Насправді ж немає значення національність
злочинців (серед них було чимало й українців), потрібно засудити, дати
об’єктивну оцінку системі, більшовицькому тоталітаризму.
Західна цивілізація вабить нас
культурними традиціями, свободами і правами, ціннісними орієнтирами, проте вона
прогнила через самолюбство, надситість, зарозумілість, втратила форму, не
продукує нових ідей... Якби бодай одну європейську націю спіткало те, що
Україну (йдеться не тільки про ХХ ст., ні! Йдеться про час, коли Ф.Прокопович
поміняв Україну на Росію, наче хатні капці), ця країна навряд чи вижила б і чи
відродилася б, як фенікс. Невідомо, чи було б ЄС, чи загравали б європейці в
любов до росіян. Але зараз важливе не це.
Чому, на мою думку, все ж
необхідно самій Росії змінити вектори розвитку з великодержавного шовінізму,
який начебто її зміцнює, а насправді руйнує, на цивілізаційний європоцентризм,
на життя на християнських засадах? Відповідь проста: Україна нарешті
спромоглась на самостійність у виборі стратегічних і культурних шляхів
розвитку, Україна не входитиме в Європу прохаючи (хоч часом це так і
виглядатиме), а повертатиме собі Європу, бо саме Європа була її органічним
середовищем задовго до виникнення Росії і появи останньої на будь-яких мапах.
Справжня, перспективна, цивілізована й гармонійна Росія неможлива без України
ніколи. Князівські міжусобиці й напади орд зі сходу, тотальні асиміляції
зміцнили майбутню Росію, прищепили імунітет на витривалість і живучість, але ж
і закодували ненависть, агресію, самоліквідацію. Росію завжди рятувала-живила
Україна, навіть козаками-петроградобудівниками, багатомільйонними в’язнями,
чарівними жінками...
П.Чаадаєв не давав оцінки Україні
і не осмислював її значення (принаймні письмово), але, критично ставлячись до
історії Росії, просто волав про європейський вектор розвитку Росії як єдиноправильний,
безальтернативний, бо це шлях, на який треба стати якнайшвидше. Як відомо, за
висловлення власної позиції, його оголошено “божевільним” і заборонено
друкувати. Чаадаєв був непопулярний на батьківщині протягом усіх 170 років з
часу оприлюднення першого філософського листа.
Чи почує Росія свого мислителя,
письменника, публіциста (“Інтереси завжди були після ідей”) бодай зараз,
і чи спроможеться вона нарешті змінитись, відійти від націонал-шовінізму –
питання все ще відкриті, хоч і більше риторичні, але від цього не менш
актуальні ні для української, ні для європейської, ні тим паче для російської
публіцистики.
Тому, вважаю, слід якнайшвидше і
якнайширше актуалізувати мислиннєву журналістику, несправедливо витіснену
примітивно-бездумним репортерством і комп’ютерним клонуванням, повсюдно
трактованими як панацея. У світлі останніх десятиліть ми остаточно переконались
у тому, що одне з найважливіших покликань справжньої журналістики (і це давно
пора нарешті взяти за правило у повсякденні) – не висвітлювати (переказувати
прес-конференції, релізи, виступи), не оцінювати (з точки зору пропагування зла
або спецтехнологій “чорних” паблік рілейшнз), не розважатись (танцювати на
цвинтарі), а змінювати людину, робити її кращою, милосерднішою, освіченішою. Як
на мене, нині це – щось важливіше за просто слова, вочевидь, це – потреба:
самоусвідомлення, становлення і розвитку національного журналізму.
Першочерговим, як на мене, залишається не
питання надуманості/реальності глобалізму як явища виключно “кінця 20 – початку
21 століття” – своє ставлення до цього я коротко висловив у першій частині
виступу, а переродження людини і, відповідно, її спонукально-дієве
одухотворення – творити добро, радіти життю, любити світ... Як тільки така
життєва платформа буде сприйнята серйозно, за основу, не на кпини більшістю
людей, з’явиться надія на глобалізаційні процеси зі знаком “плюс”. Шлях
непростий, але реальний.
Що
стосується сфери журналістики, то тут закони ті ж. І коли розмови про
одухотворення людини, про пробудження людського в людині, ініційовані багатьма
людинолюбцями і на різних континентах, і пропаговані в нас, перестануть
дратувати чи навіть виводити з себе наших колег-журналістів та їхніх власників,
можна буде сказати дві речі: по-перше, нарешті ми (і людство) маємо шанс
перестати залишатись залежними від глобалізації, оскільки глобалізація
залежатиме від нас, а ми її творитимемо зі знаком “плюс”; по-друге, ми,
науковці-журналістикознавці, працювали недарма...
Нині ж про все це говоримо в
контексті нереалізованих, але ще не втрачених можливостей – “contra
spem spero!”.
Мар'ян Житарюк, Львів
Квітень 2005 – жовтень
2006 р.
Для виступу використано:
вступну
статтю до книжки:
П.Я. Чаадаєв. Філософічні листи... – Львів, 2005.
статті М.Г.Житарюка:
Російський націонал-шовінізм чи цивілізаційний європоцентризм
// Нова філологія. – Запоріжжя. – 2005.
Публіцистика П.Чаадаєва як різновид глобалізаційного
позитиву // Українська періодика: історія і сучасність: Матеріали Центру
періодики ЛНБ ім.В.Стефаника НАН України. – Львів, 2005.
* “Філософські листи” написано з 1826 до 1830.
Усього їх вісім, хоч раніше вважалось, що лише три, решту, мовляв, або не встиг
написати, або вони не дійшли до нас. Обмежуємось цитуванням лише першого листа,
бо, по-перше, і цього достатньо для осягнення глибини думки і розмислу,
по-друге, щоб зекономити площу публікації, по-третє, з огляду на те, що практично завершено
переклад українською усіх восьми філософських листів, “Апології божевільного”,
“Про польське питання” та інших публіцистичних і філософських праць П.Чаадаєва
і готується перша публікація українською мовою.
Немає коментарів:
Дописати коментар