Тези Всеукраїнської науково-практичної конференції "Історія і журналістика: концепція історичної правди", 28 листопада 2008 р., Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка
Мар’ян Житарюк, Львів
Медіа (англ. media) – просто засоби передачі інформації, а мас-медіа (англ. mass media) – комплекс
різноманітних засобів для доставки інформації масовій аудиторії. Крім ЗМІ, це
книжки, брошури, кіно, відеокасети, компакт-диски. Комунікація (communication) – передача повідомлень і спілкування за
допомогою обміну інформації, масова комунікація (mass communication) –
поширення інформації за допомогою преси, телерадіомовлення та інших її носіїв і
виробників інформації для більшості громадян суспільства. Вона передбачає
спілкування за допомогою означених засобів комунікації [1], тобто спілкування
на основі інформації; соціально-культурна взаємодія людей, груп, організацій,
держав та регіонів з допомогою інформаційних зв’язків [2]. Засоби масової комунікації (англ. media) – синонім до мас-медіа.
Оскільки „ЗМІ передбачає лише інформування з боку
держави пасивної аудиторії” [3], помилково вважається, що вживання терміну ЗМІ
(засоби масової інформації) замість ЗМК (засоби масової комунікації) необґрунтоване
й застаріле, адже ЗМІ начебто відповідає умовам тоталітарного суспільства. У
цивілізованих і демократичних державах ЗМІ теж інформують суспільство – не обов’язково
з боку держави і не обов’язково пасивної аудиторії. Тобто традиційна преса –
друкована, аудіовізуальна, яка не використовує нових можливостей інтерактиву
(про них О.Гриценко слушно пише як про умову комунікації), не мусить називатися
ЗМК, а ті ЗМІ, які використовують механізми реального спілкування (через
супутник, інтернет), як і реклама, наприклад, можна вважати ЗМК. Іншими
словами: підсистема ЗМІ є складовою підсистеми ЗМК. Популярна сьогодні теза про
„діалогічність” ЗМК і монологічність ЗМІ – не точна, адже масова комунікація –
не завжди передбачає суспільний діалог (це також відверто пропагандистські й
рекламні кампанії), так само як найпростіша модель комунікації, яка, як відомо,
одновекторна. Тому ми розуміємо поняття „ЗМІ” як спеціалізовані носії
масової інформації, призначені для розповсюдження соціально значущої інформації
невизначеній масовій аудиторії в широкому інформаційному просторі, а „ЗМК”
– весь виробничо-розповсюджувальний комплекс системи масової комунікації: а) комунікатор-ініціатор
масового соціального спілкування з аудиторією і всередині її, б) носії і
канали масової інформації (ЗМІ) і в) масова інформація як засіб
спілкування.
Журналістика – соціальна система, покликана шукати, переробляти і передавати актуальну
соціальну інформацію з допомогою спеціалізованих комунікативних засобів (преса,
радіо, телебачення, інтернет) для невизначеної масової аудиторії з метою її
інформування, соціальної адаптації, а також відображення та формування
суспільної думки. Журналістика – також особливий соціальний інститут , система
різноманітних закладів, система видів діяльності; сукупність професій; система
творів; комплекс каналів передачі масової інформації (С.Г.Корконосенко [4],
Є.П.Прохоров [5], В.В.Тулупов [6]).
Уконтексті вимог часу і європейських
культурних традицій, журналіст – представник творчої
професії, але не державний чиновник, не прес-секретар, не маніпулятор і не
політичний пропагандист, не рабсила, не чиясь власність і не товар, яким можна
розпоряджатись. Журналіст – ерудована, комунікабельна, культурна, толерантна,
але принципова людина, яка вміє написати текст відповідного жанру, підготувати
і провести телерадіопрограму державною мовою, усвідомлюючи високу місію свого
професійного покликання як соціокультурного архітектора, у фаховій діяльності
керується почуттями обов’язку, патріотизму, жертовності. Журналістика – це
творча професія, яка з допомогою технічних засобів і технологій професійно,
об’єктивно, правдиво, неупереджено інформує, аналізує, коментує та прогнозує на
користь громадян і суспільства все, що відбулося, відбувається або може
відбутися. Тобто журналістика – не „піар”, не прес-секретарство, не
маніпулювання і не політична пропаганда.
Переосмислення ролі професії та її
значення для психосоціокультурних характеристик системи журналістики як
підсистеми націополітичної системи важливе з погляду перспектив ґенезису самої
журналістики: „ЗМІ” – вужче поняття за „ЗМК”, „медіа” – за „мас-медіа”, „преса”
– за „масову інформацію”.
Як літописці сучасності, ЗМІ покликані інформувати
суспільство, аналізувати, формувати громадську думку шляхом просвітництва і
соціалізації (наближення інтересів). ЗМК – це не тільки ЗМІ, а всі можливі
засоби передачі: крім традиційних (друкованих, аудіовізуальних), це й кіно та
відеопродукція (і як індустрія), буклети, брошури, рекламні проспекти,
комунікативні технології (серед яких – і маніпулятивні, і пропагандистські, і
політичні, і психологічні операції та війни, і „паблік рілейшнз”, і асиметрична
інформаційна дія), головним завданням яких є успішне здійснення впливу промовця
(замовника-ініціатора-комунікатора) на слухача-глядача-читача (комуніката),
досягнення конкретної мети (збільшення продажу, підняття рейтингу,
примирення-конфлікт). ЗМК – ще й канали поширення/ реальності комунікації. ЗМІ
– частина ЗМК, оскільки аудиторія ЗМІ надзвичайно велика – тисячі-мільйони.
ЗМІ, насамперед через їхню універсальність і масовість, лише (найчастіше)
інструментарій ЗМК, адже з їхнього (ЗМІ) сприяння ЗМК стають могутніми,
безконтрольними, глобальними.
„Українські
ЗМІ” – „ЗМІ України” – „ЗМІ в Україні”, попри нібито синонімічність, –
штучна тріада, де кожен елемент окремо, всупереч асинергічності,
розінтегрованості, сукупно становить ЗМК України.
Українські
ЗМІ співставні з національними ЗМІ,
вони акумулюють націокультурні й ментальні складові: українська мова, ідея
національної держави, національної пам’яті, релігії.
ЗМІ України – це не тільки національні (проукраїнські) ЗМІ, а весь
спектр мас-медіа, що зареєстровані і виходять у світ в Україні: у т.ч.
російськомовні, мовами національних меншин, які сповідують і які заперечують
національні вартості, традиції, по-різному трактують історичне минуле і бачать
перспективи розвитку.
ЗМІ в
Україні – поняття ще ширше, ніж ЗМІ
України, адже додатним елементом тут чужоземні (чужомовні) ЗМІ, які, разом із
зареєстрованими в Україні антиукраїнськими мас-медіа, становлять
російсько-центричну більшість.
У підсумку: через відкритість інформаційного
простору, вікову російську культурну експансію, сучасні інтервенційні
стратегії, українські засоби масової інформації в незалежній державі Україна не
просто програють накладами (масовістю), поступаються фінансовим станом, а й у
хронічній залежності від зовнішніх факторів, тобто у меншості. Таким чином, ЗМІ
України конструюють і модифікують ненаціональну соціокультурну систему –
привабливу для російськомовних (як громадян, так і чужинців) і непривабливу для
україномовних.
Сучасна українська
журналістика як соціокультурний феномен ще не осмислена: не сформульовані нові
завдання, не вироблені критерії, не врахований потенціал. Має місце підміна
понять: і журналісти, і науковці, нехтуючи сутнісно-онтологічні, інструментально-типологічні та ідеологічно-проекційні
модулятори, часом не бачать потреби
розрізняти ЗМІ і ЗМК. Питання „Чим насамперед є і мають бути ЗМІ –
комунікативним каналом чи засобом інформації?” зовсім не надумане, актуальне,
важливе.
Спробуємо теоретично обґрунтувати проблему:
ресурсний потенціал засобів масової інформації дозволяє їм розвиватись як
самодостатній соціокультурній системі (підсистемі системи вищого рівня), не
обмежуючись посередницько-комунікативною роллю. Журналістика – засіб масової
інформації, а не (тільки) канал комунікації.
Модифікуючи структурно-типологічні, змістові
характеристики і особливості ЗМК та ЗМІ, зіставляючи паралелі (аналогії) ЗМІ – ЗМК
у двох концептуальних моделях – європейсько-континентальній та
англо-американській („острівній”), осмислюючи сучасний стан ЗМК і ЗМІ в
Україні, можна окреслити перспективи розвитку української журналістики.
В основі ЗМК – комунікація,
тобто поєднання когось із кимось, чогось із чимось (технічне, дротяне,
залізничне, авіаційне, автомобільне, текстове, міжособистісне, міжнаціональне,
глобальне), спрямований вплив з метою реалізації певних інтересів і завдань.
Визначень комунікації
більше сотні (Л.Баркер: „Процес взаємопов’язаних елементів, організованих для
досягнення необхідного результату або мети” [7: 5]; К.Мортенсен: „Поведінка,
пов’язана з повідомленням” [8: 14]; Дж.Маєрс і М.Маєрс: „Передбачуваний, постійний і
завжди наявний процес розподілу значень та допомоги під час символічної
взаємодії” [9: 11]; Г.Почепцов:„Процес прискорення обміну інформацією” [10: 19], Дж.Ґербнер: „Суть
і роль повідомлень у суспільстві” [11]). Попри множинність визначень, її суть незмінна.
Г.Почепцов конструює теорію комунікації такими
базовими елементами [12]: моделі комунікації; комунікація і суспільство; методи комунікативного
аналізу; комунікативні процеси; комунікативні дискурси; комунікативні
технології; міжнародні комунікації; інформаційні війни; психологічні/ інформаційні
операції; інформаційні конфлікти в перехідних суспільствах; інформаційні війни
в цивілізованому вимірі. Базові елементи містять такі піделементи: психотерапія,
політичні технології, релігійні технології, менеджмент міжнародних конфліктів,
примусова дипломатія, розвідка як комунікативна діяльність, асиметрична
інформаційна дія, пропагандистська комунікація, елементарна модель впливу,
пропагандистський аналіз, фактори збільшення ефективності інформаційної
операції, особливості радіопропаганди, методи реструктуризації комунікативного
простору, інформаційні конфлікти (між засобами символізації, соціальними
групами, у країнах перехідного періоду, на рівні міфологій, у масовій
свідомості), інформаційна асиметрія у формуванні інформаційного простору.
Хрестоматійний перелік доповнимо („осучаснимо”)
низкою реальних, хоч і не названих, складових масової комунікації: телевізійна
пропаганда і контрпропаганда, традиційні методи маніпуляції, методи
інтернет-маніпуляції (пропаганди), стимуляції, „канібалізм” кадру, рекламний
тоталітаризм, або ж кабельно-супутникові, мультимедійні та інші технічні
можливості, що дозволяють контролювати і керувати як „маленькою” людиною (індивідуумом),
так і цілою країною (масами).
Уже цих „ракурсів” і „перегляду можливостей”
достатньо, щоб принаймні засумніватись у доцільності встановлення знаку
рівності між ЗМК і ЗМІ. Моделі ЗМК важко пов’язати і з позиційними парами
соціокультурних моделей журналістики (глобальна-регіональна,
острівна-континентальна, друкована-аудіовізуальна, офіційна-неформальна,
якісна-бульварна, демократична-тоталітарна), хоча певне позиціонування з
офіційною, бульварною та тоталітарною пресою доречне.
Сутнісно-онтологічні особливості предмету „теорія
комунікації”, окреслені вище, дозволяють поставити під сумнів ідентичність ЗМК
та ЗМІ. За умови, що йдеться власне про ЗМІ, а не ЗМІП (засоби масової
інформації та пропаганди – визначення тоталітарної доби), ЗММ (засоби масової
маніпуляції), ЗММП (засоби масової маніпуляції і пропаганди).
Реалії постперебудовчого періоду, далекі від
журналістики, дозволяють декларувати і сприймати імпортовану низькопробність як
справжню журналістику або і як науку про журналістику. Цьому сприяють і
об’єктивні фактори: утворення інформаційних, ідейних, національних вакуумів на
місці ЗМІП, відсутність концепцій і мотивацій до заповнень вільних ніш,
недорозвиненість ментально-культурного імунітету у представників журналістських
еліт і неспроможність протистояти валунам нових, часом примітивних, ницих ідей,
методик, форм творення і функціонування мас-медіа, бідність (фінансова та
інтелектуальна).
1. Гриценко О. Мас-медіа у
відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: моногр. / Олена
Миколаївна Гриценко. – К., 2002.
- Землянова Л.М. Современная американская коммуникативистика / Л.М.Землянова. – М., 1995.
- Гриценко О. Мас-медіа у
відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: моногр. /
Олена Миколаївна Гриценко. – К., 2002.
4. Корконосенко С. Основы журналистики: учебн. пособ. / С.Корконосенко – М., 2004.
5.
Прохоров Е.П.
Исследуя журналистику. Теоретические основы, методология, методика, техника
работы исследователя СМИ / Е.П.Прохоров. –
М., 2006. – 204 с.
6.
Тулупов В.В. Газета: маркетинг,
дизайн, реклама / В.В.Тулупов. – Воронеж, 2001.
7. Barker L.L.
Communication / L.L.Barker. – Engelwood Cliffs: Prentice Hall, 1984.
8. Mortensen C.D.
Communication: the study of human interaction / C.D.Mortensen. – N.Y., 1972.
9. Myers G.E. The
dynamics of human communication: a laboratory approach / G.E.Myers, M.T.Myers.
– N.Y., 1980.
10. Почепцов Г.Г. Теорія
комунікації / Георгій Георгійович Почепцов. – К., 1999. – 308 с.
11. Sharp N.W. Challenges to
communication research in the age og information / N.W.Sharp // Communication
Research: the challenge of the information age. – Syracuse, 1988.
Немає коментарів:
Дописати коментар