МЕДІАКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Уявімо собі, що київський Майдан кінця 2013 р. не показувало б телебачення, про нього не писали б газети, я вже не кажу про те, що не було б соціальних мереж зокрема та інтернету взагалі або вони були б заборонені. Чи дізнався б тоді світ про події в Києві 30 листопада і 1 грудня 2013? Питання, як мені здається, риторичне.

Новітня політична історія України та Східної Європи стала досягненням глобального суспільства з огляду на те, що поки що українська влада не заборонила журналістську діяльність. Саме завдяки журналістам і журналістиці з її технічними можливостями, завдяки новим медіа, світ став свідком унікального і в той же час парадоксального явища – мирного ідейного протесту в основному молодих українських громадян, що вийшли за європейські цінності і проти зірваного «стоп-крана» на повній швидкості в українському «европоїзді».

Після провалу «домашнього завдання» від Європейського Союзу, зокрема невиконання пункту про вибіркове правосуддя (політичні в’язні, насамперед Ю.Тимошенко), уряд України за згодою президента В.Януковича, який, починаючи з 26 жовтня, кілька разів за короткий проміжок часу зустрічався зі своїм таємним союзником або партнером В.Путіним, наважився зірвати саміт у Вільнюсі про розширення зони вільної торгівлі країн Східної Європи з ЄС.

Нескладно передбачити, що саме в РФ ухвалено рішення про вибір «дорожньої карти» Україна – ЄС. Також зрозуміло, що майже інтимні і таємні домовленості президентів РФ і України, які де-факто змінили зовнішньополітичний курс держави, орієнтований на європейський розвиток України, обурили більшу частину українського суспільства, авангардом якого стало студентство. Тиждень студенти університетів (часто з викладачами) стояли не тільки на головному майдані в Києві (Майдан Незалежності), а й на майданах своїх міст, вимагаючи підписання 28-29 листопада парафованих раніше домовленостей. Проте українська влада не почула свою молодь, тобто найактивнішу, наймобільнішу та найперспективнішу частину суспільства.

Неполітичний (в сенсі без керівництва з боку лідерів політичних партій), молодіжний Майдан став розходитися. Але в ніч з 29 на 30 листопада силами незаконного збройного формування «Беркут» (не передбаченого ні законом про міліцію, ні Конституцією), нібито спецпідрозділу Міністерства внутрішніх справ України, вирішено «зачистити» (слово споріднене з путінським лексиконом часів активної фази війни в Республіці Ічкерія) Майдан Незалежності для встановлення новорічної ялинки на головній площі країни. Вночі, коли в наметах спали кілька сотень протестантів, в основному молодь, сотні «беркутівців» почали бити спочатку сплячих, а потім добивати тих, хто втікав і не чинив жодного опору, а також журналістів та операторів, які професійно виконували свою роботу, фіксуючи та відображаючи кроваві події [Євромайдан розігнали. Побоїще //  http://www.youtube.com/watch?v=JoTvgD_mgJU&oref=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DJoTvgD_mgJU&has_verified=1].

Побиття журналістів – не випадковість, а чіткий сигнал іншим працівникам мас-медіа з метою подальшого утримування від виконання своїх професійних обов’язків. Але сценаристи силового варіанту дуже прорахувалися. Вони не очікували, що побиття в ніч на 30 листопада побачить Україна і весь світ. Вони не врахували величезний, в т.ч. і міжнародний, резонанс з приводу того, що сталося. Адже криваву розправу над мирними людьми показувало не тільки телебачення, а й учасники подій, викладаючи фото і відео в YouTube та інші інтернет ресурси. Завдяки масовому поширенню нових медіа події в Києві стали головними новинами українських та світових засобів масової інформації, а соціальні мережі сприяли мобілізації всього українського суспільства. Пробачити побиття мирних громадян, нехай і протестуючих, серед яких виявилися студенти, дівчата й старі, вже ніхто не міг.

Українська влада, спровокувавши громадянський вибух, піднявши величезну хвилю народного цунамі, наслідки яких не в змозі усвідомити досі, вже через день, 1 грудня, допускає (а можливо – й організовує) провокації біля Адміністрації Президента на вулиці Банковій. У той час, коли в Києві на Народному віче збирається близько мільйона громадян, в полудень у двір адміністрації привозять автобусами невідомих молодих людей [Винуватці провокацій на Банковій 01 12 2013р 12 00 дня. // http://www.youtube.com/watch?v=A2DiMa-olQM], які після обіду і ввечері, можливо, братимуть участь у побитті солдатів внутрішніх військ – ланцюгами, каменюками, палицями, петардами та іншими предметами, то вибігаючи з лав правоохоронців, то ховаючись за їхніми спинами і щитами [Хто спровокував бійку на вул. Банковій? Who started the fight at the Presidential Administration? http://www.youtube.com/watch?v=bNoOLHgY6sU].

Коли яскраве відео нібито про спробу захоплення споруди було готове і навіть передано в ефір [Штурм администрации Президента Украины 1 декабря // http://www.youtube.com/watch?v=WzXE_oFIsvs], надійшла команда «Фас» вже для «Беркута», бійці якого, не розбираючи засобів, били всіх, крім провокаторів: випадкових мирних громадян, журналістів, народних депутатів України, медичних працівників [Ukraine. Штурм Адміністрації президента / Demonstrants attack presidential headquarter. http://www.youtube.com/watch?v=rWNdeRtBmWA]. Цього дня постраждало близько 50 українських і зарубіжних кореспондентів, в т.ч. і тих, які повернулися цілими і здоровими з «гарячих точок» [Напади на журналістів в Україні: у 2013-му встановлений антирекорд // http://imi.org.ua/analytics/42647-napadi-na-jurnalistiv-v-ukrajini-u-2013-mu-vstanovleniy-antirekord.html. – 2013. – 27 дек.; У 2013 році зафіксовано 101 випадок фізичного насилля щодо журналістів — ІМІ // http://imi.org.ua/news/42650-u-2013-rotsi-zafiksovano-101-vipadok-fizichnogo-nasillya-schodo-jurnalistiv-imi.html], внаслідок чого «Репортери без кордонів» визнали Україну найнебезпечнішим місцем в Європі для роботи журналістів [Україна є найбільш небезпечною країною для роботи журналістів // Версії. – 2013. – 19 груд. // http://versii.if.ua/novunu/ukrayina-ye-naybilsh-nebezpechnoyu-krayinoyu-dlya-roboti-zhurnalistiv/; Об этом же: Пучич Влад. Побиті на Євромайдані українські журналісти: фотосвідчення // ТВі. – 2013. 6 груд. // http://tvi.ua/new/2013/12/06/pobyti_ukrayinski_zhurnalisty_na_yevromaydani_fotosvidchennya].

Про події 1 грудня в Києві побитий журналіст польського журналу «Журнал думок» Павло Пеньонжек [Избитый польский журналист хочет судиться с «Беркутом // Конфликты и законы. – 2013. – 3 дек. // http://www.k-z.com.ua/pravovoi-aktsent/28671-izbityj-polskij-zhurnalist-khochet-suditsya-s-berkutom] сказав, що це був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів. Незважаючи на те, що ці люди не були в жилетах, вони мали бейджи, камери. Було зрозуміло, що це журналісти [Кабачій Роман. Павел Пеньонжек: «На Банковій був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів»: Інтерв’ю // Інститут масової інформації. – 2013. – 10 груд. // http://imi.org.ua/analytics/42432-pavel-penonjek-na-bankoviy-buv-ne-rozgin-demonstrantiv-a-rozgin-jurnalistiv.html].

Ні в чому не винних, побитих, людей «доблесні» правоохоронці відвезли до суду і в’язницю з лікарняних ліжок майже відразу ж, а «герої» «Беркута», їх командири і ті, хто віддавав злочинні накази, – досі не покарані. Паралельно йде пошук демонстрантів в регіонах, створюються списки персон нон-грата, в які потрапили і зарубіжні журналісти та викладачі, і навіть Президент Республіки Грузія М.Саакашвілі [МИД и СБУ объявили персонами нон грата 36 "опасных" иностранцев, среди которых Саакашвили // Зеркало недели. – 2013. – 24 дек. // http://zn.ua/POLITICS/mid-i-sbu-obyavili-personami-non-grata-36-opasnyh-inostrancev-sredi-kotoryh-saakashvili-135687_.html]. Представники вищої представницької та виконавчої влади категорично заперечують можливість переговорного процесу з врегулювання політичної ситуації за участю західних дипломатів, як би погоджуючи позицію з красномовством директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна (Російська Федерація) [Константин Затулин: “На Майдане постоянно присутствует представитель Запада” // Радио «Голос России». – 2013. – 16 дек. // http://rus.ruvr.ru/2013_12_16/exvideo-Konstantin-Zatulin-Na-Majdane-postojanno-prisutstvuet-predstavitel-Zapada-5412/; Янукович висловився категорично проти втручання у справи України іноземних посередників // Радіо «Голос столиці». – 2013. – 19 груд. // http://newsradio.com.ua/2013_12_19/JAnukovich-vislovivsja-kategorichno-proti-vtruchannja-u-spravi-Ukra-ni-nozemnih-poserednik-v/; У ПР згодні на круглий стіл, але без участі міжнародних спостерігачів // УНІАН. – 2013. – 9 груд. http://www.unian.ua/news/610618-u-pr-zgodni-na-krugliy-stil-ale-bez-uchasti-mijnarodnih-sposterigachiv.html].

Судячи з того, що в державному бюджеті України на 2014 р. на потреби Міністерства закордонних справ передбачено менше двох мільярдів гривень (близько 165 мільйонів євро) або в 9-10 разів менше, ніж на потреби Міністерства внутрішніх справ, серйозно говорити про європейський вектор розвитку України при нинішньому уряді і при президенті В.Януковичі навряд чи можливо.

Все це – політичний аспект проблеми, тісно переплетений з комунікаційним аспектом як результатом і наслідком стрімкого підвищення медіакультури українського суспільства внаслідок його інтегрованості у світові медіапроцесси.

У цьому контексті медіакультуру (від лат. Medium – засіб, посередник, спосіб, cultur – обробіток), на думку Н.Б.Кирилової, доктора культурології, професора Уральського федерального університету ім. Б.М.Ельцина (Єкатеринбург) і найавторитетнішого вченого в Росії в галузі медіакультури, слід розуміти як "особливий тип культури інформаційного суспільства, що є сукупністю інформаційно-комунікативних засобів, друкованої та екранної культур, матеріальних та інтелектуальних цінностей, вироблених людством у процесі культурно -історичного розвитку, що сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості...» [Кириллова Н. Медиакультура: от модерна к постмодерну. М., 2005. О том же: Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Українські події осені 2013 р. – зими 2014 р. (зустрічаючи Новий рік, гімн України одночасно виконували близько 500 тисяч чоловік!) підтверджують не тільки особливу роль медіакультури як комплексного засобу освоєння людиною навколишнього світу в його соціальних, інтелектуальних, моральних, художніх, психологічних аспектах, а й демонструють її значення в громадянському суспільстві, яке стрімко зростає небаченими раніше темпами [Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Дослідники називають чотири види медіакультури як знакової полісистеми: 1) письмова медіакультура (культура друку – газети, журнали; домінує слово), 2) аудійна медіакультура (культура звучання – радіо, магнітофон, CDRоми й інше; домінують звук і слух, важливими характеристиками є синхронізація послідовності і одночасності), 3) візуальна медіакультура (культура простору, в т.ч. живопис, графіка, плакат), 4) технічна медіакультура (культура багатовимірних медіа). За Олександром Федоровим, близькими поняттями до медіакультури є інформаційна культура, (information culture), відеокультура (video culture), аудіовізуальна культура (audiovisual culture) [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Саме технічна медіакультура, забезпечуючи процес синтезу та інтеграції всіх попередніх знакових систем у поєднанні з естетикою кадру може репродукувати реальність і передавати інформацію за допомогою аудіовізуальних засобів комунікації – кіно, ТБ, відео, комп’ютерної графіки, анімації і т.д. [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.]. Однак може й не репродукувати реальність, а спотворювати її до невпізнання, як це робиться з допомогою так званої інформаційної, точніше пропагандистської політики в «обгортках» інформаційних та публіцистичних програм телебачення Російської Федерації. Деякі «зірки» ефіру, наприклад, Дмитро Кисельов, добалакалися вже до того, що, виявляється, українські та світові ЗМІ, звичайні громадяни, розмістивши приватні відеогаджети в мережі, працюють на замовлення західних організаторів кольорових революцій, нахабно брешуть і спотворюють дійсність. Як яскравий доказ «чесної і професійної» роботи згаданого «тележурналіста» на телеканалі «Россия», який більше схожий на телекілера, можна вважати його коментарі та відеомонтаж подій з Києва. Зі сказаного і показаного випливає, що спочатку (29 листопада) студенти побили солдатів «Беркута» під Адміністрацією Президента, а потім вже (1 грудня) міліція діяла у відповідь ["Вести недели" с Дмитрием Киселевым (08.12.2013) © ВГТРК // http://www.youtube.com/watch?v=JrPgI2QmkME. Про то же: Бахтеев Борис. Дмитрий Киселёв: и тут Остапа пронесло // Телекритика. – 2013. – 14 дек. http://www.telekritika.ua/kontekst/2013-12-14/88490].

Таким чином, сучасна медіакультура на її технічному етапі теж має свої слабкі сторони. Технічні засоби можуть виявитися в руках різних медіаторів. Але я б не розглядав медіакультуру виключно як «сукупність інформаційно-комунікативних засобів», які «сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості». Виходить, що хтось вгорі наділений ексклюзивним правом формувати свідомість та складові елементи особистісної соціалізації. Звичайно, в більшості випадків відбувається саме це. Але в сучасному розумінні медіакультури як соціального, інтегрального центру між різними учасниками внутрішнього і глобального полілогу медіакультура також піддається дуже відчутному впливу з боку суспільства. Іноді це веде до її переформатування.

Це може мати місце в розвиненому суспільстві, як правило, громадянському, або такому, що знаходиться на шляху його побудови, і доволі проблематично – в тоталітарних або авторитарних суспільствах, де функції медіакультури в особі медіаспікерів спочатку визначає держава, яка краще бачить і знає потреби своїх громадян, точніше – населення.

Чому саме так діяли представники української влади? Думаю, вони, з одного боку, не змогли передбачити впливу нових ЗМІ, оперативності, масовості і рішучості медіакомунікаторів-аматорів, а з іншого – поведінки медіахолдингів українських олігархів, які, розгублені стрімким розвитком подій, дозволили своїм телеканалам і виданням висвітлювати події більш-менш неупереджено і збалансовано. Для української влади стало відкриттям вміння вітчизняних журналістів працювати професійно, а не тільки під танець чиновників. У зв’язку з цим прем’єр М.Азаров і деякі депутати від Партії регіонів, домінуючої у Верховній Раді, звинувачують журналістів у неправдивості, виконанні замовлення Заходу: «Скрізь домінує лише одна точка зору і це є спотворенням дійсності, що далеко від демократії, – дорікає чиновник. – І, зрозуміло, не має ніякого відношення до реальних європейських цінностей, де визнається Конституція, Закони і виконання їх є основою розвитку добробуту суспільства» [Азаров обвинил СМИ в "искажении действительности" протестов в Украине // УНИАН. – 2013. – 6 дек. // http://www.unian.net/news/610029-azarov-obvinil-smi-v-iskajenii-deystvitelnosti-grajdanskogo-protesta-v-ukraine.html].

Проте пан Азаров скромно замовчує про офіційні та комунальні ЗМІ, які, всупереч усім професійним вимогам і етичним принципам журналістики, висвітлювали зовсім іншу позицію – не громадянського суспільства, а влади, виходячи не з прагнення донести вимоги протестуючих по всій країні, а з позицій підтримки «курсу президента», «реформ уряду», побудови Європи в Україні, шкідливості підписання європейських угод, економічної, історичної та ментальної близькості з Росією та іншого. Всі ці досі не роздержавлені ЗМІ – починаючи з «Першого національного» і закінчуючи державними обласними телерадіокомпаніями (утримуються на гроші платників податків, мають стовідсоткове технічне покриття і максимальне аудиторне розповсюдження) – робили все можливе, щоб члени українського громадянського суспільства відчули себе тупою масою, якій не треба думати самостійно і замість якої всі проблеми буде вирішувати лідер нації і керівна партія [Влада Партії регіонів, а не українського народу, - флагман масових протестів і стимул відродження сепаратизму // Журналісти і журналістика. – 2013. – 8 груд. // http://mgzhyt.blogspot.com/].

За кілька тижнів стало очевидно, що влада потрохи починає «закручувати гайки». Спочатку закрили в звичному форматі (прямий ефір) найбільш рейтингове політичне ток-шоу країни «Шустер live» [Телепродакшен Савіка Шустера припинив існування // Захід.нет. 2013. – 28 груд. http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?teleprodakshen_savika_shustera_pripiniv_isnuvannya&objectId=1300109]. Швидше за все, тепер програма змінить формат і виходитиме в запису, а не в прямому ефірі. До цього мала місце брутальна розправа (знищено архіви та сервери редакцій!) відразу з трьома опозиційними мас-медіа, яку найрішучішим чином засудила міжнародна організація «Репортери без кордонів»: «Рейди, вчинені на офіси «Вечірніх вістей», INTV і Cenzor.net, є серйозним порушенням свободи інформації й конституційних гарантій України. Ці напади не лише змусили вказані ЗМІ зупинити свою роботу і порушили конфіденційність їхніх джерел, але й послали дуже чіткий сигнал залякування для всіх інших українських ЗМІ»… «Ці засоби масової інформації тепер будуть змушені припинити свою діяльність, конфіденційність їхніх джерел була порушена. Крім того, ці атаки подали дуже чіткий сигнал залякування для всієї професії. Ми закликаємо українську владу пролити світло на ці скандальні дії, які знаходяться поза будь-якими правовими межами» [«Репортери без кордонів» засудили напади на офіси опозиційних ЗМІ // Радио «Свобода». – 2013. – 10 груд. // http://www.radiosvoboda.org/content/article/25195620.html; О том же: Репортеры без границ осудили нападение на оппозиционные СМИ // Лига. Новости. – 2013. – 10 дек. // http://news.liga.net/news/politics/939977-reportery_bez_granits_osudili_napadenie_na_oppozitsionnye_smi.htm]. До слова, відповіді досі немає – протягом майже місяця !

Варто також згадати передноворічне побиття журналістки Тетяни Чорновол («Українська правда»), яка критикувала представників вищих ешелонів влади [Заказчиком нападения на Черновол мог быть Медведчук и еще кое-кто // Украинская правда / Европейская правда. – 2013. – 28 дек. // http://www.pravda.com.ua/rus/news/2013/12/28/7008795/].

На тлі запевнень вищого керівництва країни в тому, що Україна – демократична держава, де понад усе свобода слова, – боротьба зі ЗМІ дуже нелогічна і навіть абсурдна. Але все ж вона триває, що дає вагомі підстави сумніватися в щирості численних обіцянок на Заході.

Оскільки ми живемо в інформаційну епоху, протистояння влади і ЗМІ може мати тільки короткостроковий ефект. Глобальні інформаційні зв’язки сприяють прискоренню інформаційних обмінів, корекції традиційної пострадянської моделі «влада – преса – суспільство» (коли влада все ще намагається контролювати мільйони) і впровадженню нових: притаманної плюралістичному суспільству – «суспільство – преса – влада», або ж медіатизації політики – «преса – суспільство – влада» [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота, 2007. – С.7-31]. Плюралістична модель віддає перевагу громадянському суспільству, адже воно повинно контролювати владу за параметрами ефективності та професіоналізму. На думку О.Філатової, результат складних процесів впливу глобальних інформаційних зв’язків на стандартизацію і синхронізацію культурних моделей в різних країнах світу – це глобалізована медіакультура [Филатова О. Социология массовой коммуникации: краткий глоссарий // http://voluntary.ru/dictionary/581/word/globalizirovanaja-mediakultura].

Українське суспільство як частина європейського регіону зокрема та світового глобального світу загалом, незалежно від того, чи адекватно усвідомлюють соціокультурні процеси його учасники, як показали події останніх місяців, є феноменом цієї самої глобальної медіакультури. Цю думку тільки підтверджує друга частина визначення О.В.Федорова, за яким «медіакультура» - також «система рівнів розвитку особистості людини, здатної сприймати, аналізувати, оцінювати медіатекст, займатися медіатворчістю, засвоювати нові знання у галузі медіа» [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Чи може сучасний громадянин України, який готовий місяцями мирно протестувати як за європейські цінності і стандарти, яких його позбавили без його згоди керівники країни, так і проти корупції, відсутності справедливих судів, зміни зовнішньополітичного вектора і т. д., чи здатний він сприймати, аналізувати, оцінювати?.. Очевидно, що він нічим не гірший за сучасного німця, француза, британця і будь-якого іншого європейця. Він не тільки адекватно сприймає, аналізує, оцінює ситуацію, а й докладає чималих зусиль щодо її зміни, тобто поліпшенню мирними способами. Така поведінка не заслуговує покарання за допомогою спеціальних засобів, про які позитивно відгукуються окремі політики від діючої влади, мовляв, в США чи в Європі поліція не церемониться з протестуючими, забуваючи зробити уточнення: «не церемониться з агресивними протестуючими, які палять автомобілі, розбивають вітрини, вчиняють насильство...».

Сучасний українець, як це показав Майдан, всупереч буденним і традиційним науковим уявленням про медіакультуру як суб’єкт проектування на масову аудиторію (об’єкт), показав, що громадянське суспільство шляхом децентралізації соціокультурних впливів здатне дуже швидко трансформувати раніше сформовану медіакультуру, піддавши швидкій і радикальній переоцінці квазіцінності.

Громадянське суспільство формулює «порядок денний», оскільки воно є суб’єктом, а не об’єктом політичних процесів. Демонструючи свою європейську ідентичність і обґрунтовуючи власні вимоги про повернення до Європи, громадяни України тільки підтвердили важливість медіакультурного фактора як чинника і навіть феномена формування громадянського суспільства.

З одного боку, Homo Sovieticus у великій частині українського суспільства і в наших східних сусідів, з іншого, маніакальна непорушність можновладців на всьому пострадянському просторі, яким є що втрачати у разі не лише відставки, але й переходу на зрозумілі, європейські, демократичні та антикорупційну стандарти, сильно гальмують розвиток країни, ускладнюють історичну місію «євро-українців» і полегшують долю прихильників відродження слов’янського союзу з Росією. Проте приклад Майдану як прискорювача громадянського суспільства на пострадянському просторі доводить, що людина, вириваючись з «обіймів» медіатизації (за Славоєм Жижеком [Жижек Славой: «Киберпространство, или Невыносимая замкнутость бытия» / Перевод с английского Нины Цыркун // Искусство кино. – 1998. – №1, №2 // http://kinoart.ru/ru/archive/1998/01/n1-article25; http://kinoart.ru/ru/archive/1998/02/n2-article19]), володіє колосальними здібностями з трансформації медіакультури на свою користь. Цей феномен ще належить осмисленню.

Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій, професор,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації,

Львівський національний університет імені Івана Франка

01-08.01.2014