«Подробности недели» як хрест на новинній політиці «Інтера»

«Подробности недели» як хрест на новинній політиці «Інтера»

Перегляд «Подробностей недели» 26 січня 2014 р. переконує нас в тому, що теперішні яструби АП перейшли в наступ і, очевидно, створено, але не легалізовано, щось на кшталт міністерства пропаганди і масової маніпуляції імені Геббельса.

Зміна ведучого програми, недостовірна інформація (в сенсі – неповна, неточна, пропагандистсько мотивована), чіткі провладні, точніше – прокремлівські акценти у стилі Діми Кісельова… Усе це – лише окремі штрихи активної фази остаточної зачистки інформаційного телевізійного простору України (після комунальних ЗМІ по цілій Україні та суспільного дестабілізатора у вигляді так званого «Першого» нібито національного.

Достатньо прочитати анонс, щоб зрозуміти, що й до чого: podrobnosti.ua/society/2014/01/26/955283.html. Але краще переглянути випуск –  podrobnosti.ua/videoarchive/2014/01/26/7058.html, щоб зрозуміти, що нас, громадян України, далі відверто вважають дурнями.

На «Інтері» не бачать або роблять вигляд, що їм байдуже, що відбувається насправді: http://galinfo.com.ua/news/152324.html, адже, за логікою «Інтера», головні винуватці народного повстання – «Правий сектор», а не кровожерливість псевдовлади, яка веде до розколу держави і стимулює сепаратизм недолугістю власних дій. А правда не така однозначна, як нам намагаються нав’язати. Вона дуже складна. Можливо, навіть така: www.facebook.com/ilya.buchelnikov/posts/10200503885119345 або така: http://www.thenewtimes.ru/articles/detail/77709. Треба ж і це пояснювати, а не ховати голову в пісок.

Весь позитив роботи «П’ятого» важко переоцінити, але багато чого й незрозуміло. Наприклад, регулярні «заграваннями» з Левчєнкамі, Олійниками, Бандарєнкамі, Царьовими, з тими, хто ухвалив і пропагує «закони» від 16 січня, які й спровокували найактивнішу фазу протистоянь, точніше – бунту і народного повстання, хоч майже 90 відсотків ефірного телемовлення (нехай найчастіше й устами чиновників, іноді – й у власних коментарях та оглядах) обзивають український народ «терористами», «екстремістами», не маючи жодного уявлення про етимологію і зміст цих слів.

За мовчазної згоди журналістів, більш ніж формальної позиції країн ЄС, не виключено, що телеканали «24» і «П’ятий» та деякі інтернет-канали, які спеціалізуються на живому ефірі, будуть просто заборонені або знищені, як опозиційні видання від «Батьківщини» у грудні 2013 р. - http://www.pravda.com.ua/news/2013/12/10/7005781/

У зв’язку з цим – журналістика в Україні у великій, смертельній небезпеці! Журналісти, незалежно від форм власності їхніх ЗМІ, партійної приналежності, мусять негайно і рішуче об’єднуватись, щоб не втратити професію і будь-яку перспективу в майбутньому. Або ж добровільно лізти у зашморг під назвою «масовий пропагандист і маніпулятор». У другому випадку доведеться займатись створенням ось таких роликів чи сюжетів, ось так тлумачити життя (youtube.com/watch?v=HkUKXM1R838#t=170) і тішитись побудовою щасливого майбутнього під керівництво провідної партії і вождя.

Мар’ян Житарюк,

професор,

доктор наук із соціальних комунікацій

27.01.2014

http://mgzhyt.blogspot.com/2014/01/blog-post_27.html

http://mgzhyt1.blogspot.com/2014/01/blog-post_27.html

ЗМІ – ЗМК, ЗАСІБ ІНФОРМАЦІЇ – КАНАЛ КОМУНІКАЦІЇ: ПРЕДМЕТНО-КОНСТРУКТИВНИЙ МОДИФІКАТОР

Тези Всеукраїнської науково-практичної конференції "Історія і журналістика: концепція історичної правди", 28 листопада 2008 р., Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка 

Мар’ян Житарюк, Львів

  

Медіа (англ. media) – просто засоби передачі інформації, а мас-медіа (англ. mass media) – комплекс різноманітних засобів для доставки інформації масовій аудиторії. Крім ЗМІ, це книжки, брошури, кіно, відеокасети, компакт-диски. Комунікація (communication) – передача повідомлень і спілкування за допомогою обміну інформації, масова комунікація (mass communication) – поширення інформації за допомогою преси, телерадіомовлення та інших її носіїв і виробників інформації для більшості громадян суспільства. Вона передбачає спілкування за допомогою означених засобів комунікації [1], тобто спілкування на основі інформації; соціально-культурна взаємодія людей, груп, організацій, держав та регіонів з допомогою інформаційних зв’язків [2]. Засоби масової комунікації (англ. media) – синонім до мас-медіа.

Оскільки „ЗМІ передбачає лише інформування з боку держави пасивної аудиторії” [3], помилково вважається, що вживання терміну ЗМІ (засоби масової інформації) замість ЗМК (засоби масової комунікації) необґрунтоване й застаріле, адже ЗМІ начебто відповідає умовам тоталітарного суспільства. У цивілізованих і демократичних державах ЗМІ теж інформують суспільство – не обов’язково з боку держави і не обов’язково пасивної аудиторії. Тобто традиційна преса – друкована, аудіовізуальна, яка не використовує нових можливостей інтерактиву (про них О.Гриценко слушно пише як про умову комунікації), не мусить називатися ЗМК, а ті ЗМІ, які використовують механізми реального спілкування (через супутник, інтернет), як і реклама, наприклад, можна вважати ЗМК. Іншими словами: підсистема ЗМІ є складовою підсистеми ЗМК. Популярна сьогодні теза про „діалогічність” ЗМК і монологічність ЗМІ – не точна, адже масова комунікація – не завжди передбачає суспільний діалог (це також відверто пропагандистські й рекламні кампанії), так само як найпростіша модель комунікації, яка, як відомо, одновекторна. Тому ми розуміємо поняття „ЗМІ” як спеціалізовані носії масової інформації, призначені для розповсюдження соціально значущої інформації невизначеній масовій аудиторії в широкому інформаційному просторі, а „ЗМК” – весь виробничо-розповсюджувальний комплекс системи масової комунікації: а) комунікатор-ініціатор масового соціального спілкування з аудиторією і всередині її, б) носії і канали масової інформації (ЗМІ) і в) масова інформація як засіб спілкування.

Журналістика – соціальна система, покликана шукати, переробляти і передавати актуальну соціальну інформацію з допомогою спеціалізованих комунікативних засобів (преса, радіо, телебачення, інтернет) для невизначеної масової аудиторії з метою її інформування, соціальної адаптації, а також відображення та формування суспільної думки. Журналістика – також особливий соціальний інститут , система різноманітних закладів, система видів діяльності; сукупність професій; система творів; комплекс каналів передачі масової інформації (С.Г.Корконосенко [4], Є.П.Прохоров [5], В.В.Тулупов [6]).

Уконтексті вимог часу і європейських культурних традицій, журналіст – представник творчої професії, але не державний чиновник, не прес-секретар, не маніпулятор і не політичний пропагандист, не рабсила, не чиясь власність і не товар, яким можна розпоряджатись. Журналіст – ерудована, комунікабельна, культурна, толерантна, але принципова людина, яка вміє написати текст відповідного жанру, підготувати і провести телерадіопрограму державною мовою, усвідомлюючи високу місію свого професійного покликання як соціокультурного архітектора, у фаховій діяльності керується почуттями обов’язку, патріотизму, жертовності. Журналістика – це творча професія, яка з допомогою технічних засобів і технологій професійно, об’єктивно, правдиво, неупереджено інформує, аналізує, коментує та прогнозує на користь громадян і суспільства все, що відбулося, відбувається або може відбутися. Тобто журналістика – не „піар”, не прес-секретарство, не маніпулювання і не політична пропаганда.

Переосмислення ролі професії та її значення для психосоціокультурних характеристик системи журналістики як підсистеми націополітичної системи важливе з погляду перспектив ґенезису самої журналістики: „ЗМІ” – вужче поняття за „ЗМК”, „медіа” – за „мас-медіа”, „преса” – за „масову інформацію”.

Як літописці сучасності, ЗМІ покликані інформувати суспільство, аналізувати, формувати громадську думку шляхом просвітництва і соціалізації (наближення інтересів). ЗМК – це не тільки ЗМІ, а всі можливі засоби передачі: крім традиційних (друкованих, аудіовізуальних), це й кіно та відеопродукція (і як індустрія), буклети, брошури, рекламні проспекти, комунікативні технології (серед яких – і маніпулятивні, і пропагандистські, і політичні, і психологічні операції та війни, і „паблік рілейшнз”, і асиметрична інформаційна дія), головним завданням яких є успішне здійснення впливу промовця (замовника-ініціатора-комунікатора) на слухача-глядача-читача (комуніката), досягнення конкретної мети (збільшення продажу, підняття рейтингу, примирення-конфлікт). ЗМК – ще й канали поширення/ реальності комунікації. ЗМІ – частина ЗМК, оскільки аудиторія ЗМІ надзвичайно велика – тисячі-мільйони. ЗМІ, насамперед через їхню універсальність і масовість, лише (найчастіше) інструментарій ЗМК, адже з їхнього (ЗМІ) сприяння ЗМК стають могутніми, безконтрольними, глобальними.

„Українські ЗМІ” – „ЗМІ України” – „ЗМІ в Україні”, попри нібито синонімічність, – штучна тріада, де кожен елемент окремо, всупереч асинергічності, розінтегрованості, сукупно становить ЗМК України.

Українські ЗМІ співставні з національними ЗМІ, вони акумулюють націокультурні й ментальні складові: українська мова, ідея національної держави, національної пам’яті, релігії.

ЗМІ України – це не тільки національні (проукраїнські) ЗМІ, а весь спектр мас-медіа, що зареєстровані і виходять у світ в Україні: у т.ч. російськомовні, мовами національних меншин, які сповідують і які заперечують національні вартості, традиції, по-різному трактують історичне минуле і бачать перспективи розвитку.

ЗМІ в Україні – поняття ще ширше, ніж ЗМІ України, адже додатним елементом тут чужоземні (чужомовні) ЗМІ, які, разом із зареєстрованими в Україні антиукраїнськими мас-медіа, становлять російсько-центричну більшість.

У підсумку: через відкритість інформаційного простору, вікову російську культурну експансію, сучасні інтервенційні стратегії, українські засоби масової інформації в незалежній державі Україна не просто програють накладами (масовістю), поступаються фінансовим станом, а й у хронічній залежності від зовнішніх факторів, тобто у меншості. Таким чином, ЗМІ України конструюють і модифікують ненаціональну соціокультурну систему – привабливу для російськомовних (як громадян, так і чужинців) і непривабливу для україномовних.

Сучасна українська журналістика як соціокультурний феномен ще не осмислена: не сформульовані нові завдання, не вироблені критерії, не врахований потенціал. Має місце підміна понять: і журналісти, і науковці, нехтуючи сутнісно-онтологічні, інструментально-типологічні та ідеологічно-проекційні модулятори, часом не бачать потреби розрізняти ЗМІ і ЗМК. Питання „Чим насамперед є і мають бути ЗМІ – комунікативним каналом чи засобом інформації?” зовсім не надумане, актуальне, важливе.

Спробуємо теоретично обґрунтувати проблему: ресурсний потенціал засобів масової інформації дозволяє їм розвиватись як самодостатній соціокультурній системі (підсистемі системи вищого рівня), не обмежуючись посередницько-комунікативною роллю. Журналістика – засіб масової інформації, а не (тільки) канал комунікації.

Модифікуючи структурно-типологічні, змістові характеристики і особливості ЗМК та ЗМІ, зіставляючи паралелі (аналогії) ЗМІ – ЗМК у двох концептуальних моделях – європейсько-континентальній та англо-американській („острівній”), осмислюючи сучасний стан ЗМК і ЗМІ в Україні, можна окреслити перспективи розвитку української журналістики.

В основі ЗМК – комунікація, тобто поєднання когось із кимось, чогось із чимось (технічне, дротяне, залізничне, авіаційне, автомобільне, текстове, міжособистісне, міжнаціональне, глобальне), спрямований вплив з метою реалізації певних інтересів і завдань.

Визначень комунікації більше сотні (Л.Баркер: „Процес взаємопов’язаних елементів, організованих для досягнення необхідного результату або мети” [7: 5]; К.Мортенсен: „Поведінка, пов’язана з повідомленням” [8: 14]; Дж.Маєрс і М.Маєрс: „Передбачуваний, постійний і завжди наявний процес розподілу значень та допомоги під час символічної взаємодії” [9: 11]; Г.Почепцов:„Процес прискорення обміну інформацією” [10: 19], Дж.Ґербнер: „Суть і роль повідомлень у суспільстві” [11]). Попри множинність визначень, її суть незмінна.

Г.Почепцов конструює теорію комунікації такими базовими елементами [12]: моделі комунікації; комунікація і суспільство; методи комунікативного аналізу; комунікативні процеси; комунікативні дискурси; комунікативні технології; міжнародні комунікації; інформаційні війни; психологічні/ інформаційні операції; інформаційні конфлікти в перехідних суспільствах; інформаційні війни в цивілізованому вимірі. Базові елементи містять такі піделементи: психотерапія, політичні технології, релігійні технології, менеджмент міжнародних конфліктів, примусова дипломатія, розвідка як комунікативна діяльність, асиметрична інформаційна дія, пропагандистська комунікація, елементарна модель впливу, пропагандистський аналіз, фактори збільшення ефективності інформаційної операції, особливості радіопропаганди, методи реструктуризації комунікативного простору, інформаційні конфлікти (між засобами символізації, соціальними групами, у країнах перехідного періоду, на рівні міфологій, у масовій свідомості), інформаційна асиметрія у формуванні інформаційного простору.

Хрестоматійний перелік доповнимо („осучаснимо”) низкою реальних, хоч і не названих, складових масової комунікації: телевізійна пропаганда і контрпропаганда, традиційні методи маніпуляції, методи інтернет-маніпуляції (пропаганди), стимуляції, „канібалізм” кадру, рекламний тоталітаризм, або ж кабельно-супутникові, мультимедійні та інші технічні можливості, що дозволяють контролювати і керувати як „маленькою” людиною (індивідуумом), так і цілою країною (масами).

Уже цих „ракурсів” і „перегляду можливостей” достатньо, щоб принаймні засумніватись у доцільності встановлення знаку рівності між ЗМК і ЗМІ. Моделі ЗМК важко пов’язати і з позиційними парами соціокультурних моделей журналістики (глобальна-регіональна, острівна-континентальна, друкована-аудіовізуальна, офіційна-неформальна, якісна-бульварна, демократична-тоталітарна), хоча певне позиціонування з офіційною, бульварною та тоталітарною пресою доречне.

Сутнісно-онтологічні особливості предмету „теорія комунікації”, окреслені вище, дозволяють поставити під сумнів ідентичність ЗМК та ЗМІ. За умови, що йдеться власне про ЗМІ, а не ЗМІП (засоби масової інформації та пропаганди – визначення тоталітарної доби), ЗММ (засоби масової маніпуляції), ЗММП (засоби масової маніпуляції і пропаганди).

Реалії постперебудовчого періоду, далекі від журналістики, дозволяють декларувати і сприймати імпортовану низькопробність як справжню журналістику або і як науку про журналістику. Цьому сприяють і об’єктивні фактори: утворення інформаційних, ідейних, національних вакуумів на місці ЗМІП, відсутність концепцій і мотивацій до заповнень вільних ніш, недорозвиненість ментально-культурного імунітету у представників журналістських еліт і неспроможність протистояти валунам нових, часом примітивних, ницих ідей, методик, форм творення і функціонування мас-медіа, бідність (фінансова та інтелектуальна).

1.     Гриценко О. Мас-медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: моногр. / Олена Миколаївна Гриценко. – К., 2002.

2. Землянова Л.М. Современная американская коммуникативистика / Л.М.Землянова. – М., 1995.
3. Гриценко О. Мас-медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: моногр. / Олена Миколаївна Гриценко. – К., 2002.

4.     Корконосенко С. Основы журналистики: учебн. пособ. / С.Корконосенко – М., 2004.

5.     Прохоров Е.П. Исследуя журналистику. Теоретические основы, методология, методика, техника работы исследователя СМИ / Е.П.Прохоров. – М., 2006. – 204 с.

6.     Тулупов В.В. Газета: маркетинг, дизайн, реклама / В.В.Тулупов. – Воронеж, 2001.

7.     Barker L.L. Communication / L.L.Barker. – Engelwood Cliffs: Prentice Hall, 1984.

8.     Mortensen C.D. Communication: the study of human interaction / C.D.Mortensen. – N.Y., 1972.

9.     Myers G.E. The dynamics of human communication: a laboratory approach / G.E.Myers, M.T.Myers. – N.Y., 1980.

10. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації / Георгій Георгійович Почепцов. – К., 1999. – 308 с.

11. Sharp N.W. Challenges to communication research in the age og information / N.W.Sharp // Communication Research: the challenge of the information age. – Syracuse, 1988.

26.11.08

ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА: ВІДСУТНІСТЬ СТРАТЕГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ

Матеріали Звітної науково-практичної конференції факультету журналістики у Львівському національному університеті імені Івана Франка. – Львів, 2007

  

Мар'ян Житарюк, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

У нашому розумінні, концепція державної інформаційної політики (ДІП) містить пріоритетні завдання із відтворення національних інтересів у інформаційній сфері, стратегічні напрямки їхнього досягнення, систему засобів реалізації. ДІП – „важлива складова зовнішньої та внутрішньої політики держави” [1. С.149], що охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Російський теоретик журналістики Є.Ахмадулін слушно вважає, що ефективність ДІП залежить від комплексного, системного характеру, відкритості, спрямованості на узгодження інтересів громадян, суспільства і держави [1. С.150].

Ми знаємо, що в РФ концепція ДІП [2] декларує сім базових принципів. У табличці ми спробуємо зіставити декларації та реальність.

№	Принципи	Декларується	Насправді
1.	Принцип відкритості політики	Основні заходи інформполітики відкрито обговорюються в суспільстві, держава враховує громадську думку	Переважно цей принцип не працює, адже не всі головні заходи і політико-економічні дії відкрито обговорюються в суспільстві, не завжди держава враховує громадську думку
2.	Принцип рівності інтересів	Політика однаково враховує інтереси усіх учасників інформаційної діяльності незалежно від їхнього статусу в суспільстві, форм власності та державної приналежності	Політика непропорційно враховує інтереси усіх учасниківінформаційної діяльності. Як доказ – відсутність у Державній Думі РФ опозиційних сил
3.	Принцип системності	Реалізація ухвалених рішень для зміни стану одного з об’єктів регулювання передбачає врахування наслідків для інших об’єктів і всіх об’єктів сукупно	ЗМІ РФ справді сукупно опинились під політико-адміністративним тиском
4.	Принцип пріоритетності вітчизняного виробника	За рівних умов, пріоритет надають конкурентноспроможному вітчизняному виробникові інформаційно-комунікативних засобів, продуктів та послуг	Тут розбіжностей немає, щоправда, „надання пріоритетності” не обмежується внутрішніми кордонами РФ, адміністрування у сфері ЗМІ (часто – агресивне) поширюється і на сусідні держави
5.	Принцип соціальної орієнтації	Головні заходи ДІП повинні сприяти забезпеченню соціальних інтересів громадян Росії	Реально йдеться про забезпечення політико-економічних інтересів російських олігархів
6.	Принцип державної підтримки	Заходи ДІП, скеровані на інформаційний розвиток соціальної сфери, фінансуються переважно державою	Частково дотримано
7.	Принцип пріоритетності права	Розвиток і застосування правових та економічних методів пріоритетні перед будь-якими формами адміністративних рішень проблем інформаційного середовища	Цей принцип дотримується переважно в показових (вибіркових) ситуаціях

Як бачимо, концепція ДІП РФ більше декларативна, ніж реальна. Головна причина – не стільки нещирі наміри розробників, скільки зміна політичної еліти наприкінці 90-х (закінчилась епоха ліберала Б.Єльцина, обрання Президентом авторитарного прагматика В.Путіна). Не виключаємо, що, за інших історичних умов, ця концепція була б життєздатною.

В Україні, на відміну від РФ, немає і такого документа. Тобто ДІП кожен розуміє на свій лад. Те, що пробували робити в цьому керунку, радше демагогічний авантюризм, аніж турбота про інформаційну безпеку. Так, ще 1997 р. на Раді нацбезпеки та оборони України йшлося про інформаційну сферу, де висловлювалось занепокоєння з приводу... „присутності іноземного капіталу в українських ЗМІ” [7]. РНБОУ проігнорувала той факт, що, по-перше, це світова практика, яку неможливо заборонити якоюсь постановою, вдала, що не розуміє, чому створення певних преференцій національним інформаційним виробникам має базуватись не на вибірковості (того підтримую, цього – ні), і, по-друге, як показує час, насправді ЗМІ з іноземним капіталом фінансово розвиненіші, стабільніші і, крім російського, політично толерантні. Як наслідок численних засідань РНБОУ, Президент України Л.Кучма підписав відповідний указ (№663/97 від 21 липня 1997 р.), яким міністр інформації З.Кулик у 1998 р. скористався для... закриття опозиційного до Президента України видання „Правда Украины”. Далі – більше. Одного з чільних представників СБУ О.Бєлова Л.Кучма призначив заступником секретаря РНБОУ і головою новоутвореної Комісії з питань інформаційної безпеки, головне завдання якої – розробка пропозицій щодо реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки [6].

Київський вчений І.Слісаренко [5. С. 49-53], досліджуючи проблеми національних інтересів, національної безпеки України та ЗМІ, ще 1999 року звертав увагу на численні псевдоспроби формування дієвої ДІП, на підміну необхідності прогресивної концепції всілякими регуляторними та обмежувальними кроками, критикував новітніх інтерпретаторів подібних рішень (О.Литвиненка [3. С.32-36], І.Бінька, В.Заблоцького [4. С.124-125]).

І справді, що традиційно в нашій науковій чи навколонауковій літературі прийнято вважати загрозами інформаційній безпеці? Не вдаючись до аналізу, нагадаємо, що, за І.Біньком та В.Заблоцьким [4. С.124-125], це, наприклад:

- слабка інтегрованість України у світове інформаційне поле, недостатня кваліфікованість й активність її інформаційних служб;

- використання ЗМІ окремими політичними силами;

- негативні наслідки міжпартійних відносин;

- вплив міжконфесійних конфліктів;

- некомпетентність працівників державних органів та установ;

- недостатній професійний рівень працівників ЗМІ;

- вплив на ЗМІ організованої злочинності, мафіозних структур;

- недосконалість технічного захисту інформаційного простору України;

за О.Литвиненком [3. С.32-36], – присутність іноземного капіталу в українських ЗМІ.

Якщо говорити про нашу оцінку, то можна погодитися з авторами лише у трьох моментах: а) слабка інтегрованість України у світове інформаційне поле; б) некомпетентність працівників державних органів та установ; в) недостатній професійний рівень працівників ЗМІ. Усю решту навіть важко пояснити. Коли РНБО відкрито публікує те, що ми скорочено виклали, як підґрунтя для нацбезпеки, то, очевидно, щоб його позбутись, необхідно ухвалити наступні „демократичні” рішення:

- заборонити усі опозиційні політичні сили, які, по-перше, насмілюються використовувати ЗМІ, по-друге, псують міжпартійні відносини;

- заборонити усі, можливо, крім однієї, релігійні конфесії, бо маємо „міжконфесійні конфлікти”;

- заборонити усі ЗМІ, щоб на них не впливали нездоланні мафіозні структури та численні злочинні угруповання;

- заборонити /вдосконалити технічні засоби, щоб тотально контролювати й інтернет;

- обгородитись колючими дротами, щоб не допустити іноземного капіталу, в т.ч. й інвестицій...

Нам видається, що предмет розгляду під таким кутом зору – наче театр абсурду, проте ми не можемо його уникнути, адже це – підґрунтя для указів (частково тут згаданих) та постанов, обов’язкових до виконання. Нас дивує, що, попри таку законодавчо-регуляторну політику, знаходились відчайдухи-інвестори та доморощені професіонали-менеджери і журналісти, які, попри все, щось починали, будучи навіть поперек горла РНБОУ, Президентові та його Адміністрації (згадаймо „темники”), ВР України, багатьом іншим.

Ми солідарні з РНБО лише в тому, що інформаційний простір – не прохідний двір. Його треба захищати, формуючи ДІП концептуально, детально продумуючи стратегію і тактику, насамперед забезпечуючи внутрішній і зовнішній баланс інформації (і надавачам, і отримувачам). Держава (руками найвищих посадовців та бездіяльністю ВР України) справді 16 років „вмиває руки”, бо, по-перше, ніяким чином не прислужується до підтримки національних медіа для роботи за кордоном (відкриття, купівлі нерухомого майна для закордонних бюро – потенційно рекламно-просвітніх центрів України), по-друге, не спромоглась легалізувати спеціальність „міжнародна журналістика” (навіщо готувати своїх міжнародників, коли інформаційні послуги пропонують сусіди, передовсім росіяни?), по-третє, довгий час домінує закулісність, подвійно-потрійні стандарти ліцензування, прагнення не забезпечити конкурентні можливості діяльності, а постійно їх обмежити.

Чи все це якось вписується в контекст сучасної європейської концепції преси (суспільної відповідальності)? Чи такі підходи і правила допустимі та зрозумілі в Європейському Союзі, в любові до якого освідчується щораз більше українських політиків та чиновників? Чи, можливо, ліпше клонувати концепцію ДІП РФ, щоб і вівці цілі, і вовки ситі? Хіба завжди і все можливо виконати?

____________________

1.     Ахмадулин Е. Краткий курс теории журналистики. – Ростов н/Д, 2006. – 272 с.

2.     Концепция государственной информационной политики. – М., 1999.

3.     Литвиненко О. Інформаційна безпека – складова національного суверенітету // Політика і час. – 1997. – №4. – С.32-36.

4.     Національна безпека України, 1994-1996 рр. – К., 1997. – С.124-125.

5.     Слісаренко І. Національні інтереси, національна безпека України та засоби масової інформації // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – К., 1999. – С.49-53.

6.     УНІАН, 1998, 4 лют.

7.     Урядовий кур’єр. – 1997. – 24 лип.

22 червня 2007 р.

Гальмування вищої освіти через середню – найбільша проблема

Тези Міжнародної  наукової конференції «Журналістика 2006: українське журналістикознавство та освіта  в контексті євроатлантичного процесу» (25-26 травня 2006 року, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка)

Мар’ян Житарюк, м. Львів

Говорити про реформу вищої освіти загалом і журналістської зокрема потрібно давно. Виходячи з прагнень наблизити українські освітні стандарти до європейських, треба буде багато що переосмислити, змінити, відкоригувати. Певним парадоксом цієї життєвої необхідності є те, що, не цілком усвідомивши масштаби і суть трансформацій (переважно йдеться про тотальне запровадження рейтингового навчання-оцінювання, обмін навчальними програмами, студентами і викладачами), ми на всіх рівнях (від Міносвіти до вишів) сприймаємо нову стандартизацію освіти, відповідно до Болоннської угоди, якщо не як життєву необхідність, певний прорив, то як кимось і колись визначений безальтернативний дороговказ. Тобто переважно альтруїстично-байдужі, емоційно-приречені, але, по-піонерськи, “завжди готові”... До всього. На жаль, “готові” більше на словах.

Навіть коли вся система вищої школи України виконає все бездоганно (тут багато сумнівів, об’єктивних і суб’єктивних перепон), “болонізація” нашої освіти не буде справою легкою, вдалою чи ефективною, за умови подальшої, системної і тотальної деградації середньої школи. Маємо ситуацію, близьку до кулінарії, коли, з допомогою поліпшення форми (дизайну) і навіть якіснішого шоколаду, прагнуть заховати тверду, напівґумову начинку, або ж гарним кремом полити мокрий чи крихкий (непридатний до споживання) корж.

Від цього великого суспільного обману найбільше користі матимуть ті студенти і викладачі, які, не будучи обов’язково найкращими, по-перше, найзаможніші (без фінансових важелів стримування), по-друге, вільно володітимуть англійською (німецькою, французькою). Вони мандруватимуть Європою (не кажу: навчатимуться чи працюватимуть) на свій кошт чи на ґранти, отримають дипломи (українські чи закордонні) і, як фахівці, мабуть, додому не повернуться, радше як гості чи радники.

Простіше кажучи, з одного боку, нас, як наслідок, очікує посилення відтоку інтелекту (у близькій перспективі європейці, мабуть, не захочуть вивчати українську, щоб цей відтік компенсувати), з іншого боку, відбуватиметься подальший релятивізм вищої школи, пошук нових, бездоганніших форм (етикетки) для приховування й надалі низької якості (бази, яку закладає середня школа). На цьому ґрунті будуть очевидні дві яскраві тенденції: а) масове зовнішнє (не онтологічне) уподібнення українських спудеїв та їхніх наставників до загальноєвропейського, розчинення меншого в більшому тілі; б) занепад фундаментальних наук і досліджень, які вже нині ледь животіють, бо ж на це ніхто, крім нас, не виділятиме кошти, а ми, як відомо, фінансуватимемо упаковку-обгортку.

Звісно, нікому з нас не хотілося б, аби ці, гірші, варіанти розвитку-занепаду української освіти були реалізовані. Про це йдеться не задля прогнозування, а для осмислення суті негативних тенденцій та явищ і запобігання.

Нині випускники середніх шкіл, яких зараховують (принаймні 50 відсотків за формальним конкурсом, а не реальним) на платну основу, і не тільки на платну, дуже поінформовані (розвинуті з погляду мультимедіа, нових технологій), але зовсім нічого не навчені. На математичні факультети приходять люди, що не знають таблички множення, на журналістику – без знання граматики, морфології, словотвору, синтаксису, літератури (бодай загально!). Але ж більшість – з надзвичайними амбіціями, високим самоуявленням, зверхністю до викладачів-жебраків.

Чи завдання вищої школи (насамперед університетів) повторювати курс середньої школи, витрачати на це бюджетні чи інші кошти? Чи може бути якісна вища освіта за нікудишньої матеріально-технічної бази і середньої зарплати викладачів 1000-1100 гривень ($200-220)? Як на мене, насамперед суспільство має дати відповідь на ці запитання, а вже потім розгортати пропагандистські кампанії про щось інше.

У Швеції, наприклад, в університетах, не повторюють шкільні курси, які вже засвоєно, а не пройдено! Головну увагу зосереджують на професійно-орієнтованій підготовці. Держава, яка може собі дозволити давати освіту виключно на безоплатній основі, тобто держава багата, не має коштів, аби по декілька разів безрезультатно вивчати одне і те ж. Ми, виявляється, можемо. І без жодних застережень.

Допоки не навчимось бачити корінь проблем, доти будь-які розмови про освіту матимуть ритуальний, а не патріотичний чи бодай раціональний характер.

Мар’ян Житарюк, м. Львів

к. філол. н., доцент, докторант Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка

17.05.06

Відлуння ідей Чаадаєва в українській суспільній думці. Дещо про глобалiзм думки i чину

з Виступу Мар'яна житарюка на презентації книги перекладів П.Я.Чаадаєва українською мовою в бібліотеці української літератури в Москві (10-11 листопада 2006 р.)

“Я загубився в розумових пустелях своєї країни і довго вважав, що тільки я один витрачаю свої сили в цій праці або маю тільки кількох товаришів, які розлетілися по землі. Потім я побачив, що весь мислячий світ рухається в тому ж напрямку. Великим став для мене той день, коли я зробив це відкриття”.

П.Я.Чаадаєв (з листа до Шеллінга)

Петро Якович Чаадаєв (1794-1856) є непересічною постаттю в європейській історіософській думці першої половини ХІХ століття, його твори досі читають у Західній Європі, частково (з допомогою електронних бібліотек) відбувається реабілітація його імені і на батьківщині – в Росії, хоч, як відомо, за життя царський режим визнав його божевільним (“за необхідністю”, – як напише згодом сам філософ та публіцист). П.Я.Чаадаєв – не просто своєрідний камертон любові, християнства, гуманізму, який не визнає вищості однієї особи над іншою, бо від народження – всі рівні. Його ім’я давно повинно бути поряд із Т.Карлейлем, Р.Емерсоном, Т.Масариком та іншими мислителями-людинолюбцями.

Були спроби закинути нам надмірне захоплення представником російської філософської думки. Це – від незнання, сподіваюсь. Суть позиції П.Чаадаєва зводиться до любові, в основі якої – християнські всепрощення і просвітництво. Як відомо, сенс цих понять – понад кордонами, він вічний. Саме тому (і цілком слушно) П.Чаадаєва називають родоначальником російської релігійної філософії. З огляду на це, було б щонайменше нерозумно не бажати долучитись до світових взірців християнського гуманізму, до дискурсу антиімперіалізму, тим паче, що мислитель жодного разу не виступає проти України та українців, хоч і називає нас “руссами”.

Твори П.Чаадаєва, які можна назвати сміливими спробами (чи не вперше!) об’єктивно осмислити російську історію та російську національну ідентичність, не пішли Росії на користь. Вони викликали в російській громаді небачене обурення, осуд, прокляття. Образи переважили Правду, гонор – не дозволив розмислювати над простими питаннями... Хто знає, можливо, якби в Російській імперії бодай трохи прислухались до голосів своїх пророків, світ ніколи не знав би Жовтневого перевороту 1917 року, а такі злі генії, як В.Ульянов (Лєнін), не писали б криваві сценарії переділу світу й не розбудовували б Росію, а згодом – СРСР, за утопією Платона (“Закони”).

Так, П.Чаадаєв, можливо, був різким. Але хіба Правда завжди солодка і приємна? Ось уривки з першого філософічного листа: “Ми (росіяни. – М.Ж.) живемо лиш найобмеженішим сьогоденням, без минулого й майбутнього, серед мертвого застою”, “...у нас немає нічого індивідуального, на що могла б опертись наша думка, але, відособлені дивною долею від всесвітнього руху людського, ми також нічого не сприйняли і зі спадкоємних ідей людського роду”. Цьому теж є пояснення: “Народи – настільки ж моральні, як і окремі особистості. Їх виховують віки, як окремих людей – роки. Але ми, можна сказати, – народ винятковий. Ми належимо до тих націй, які мовби поза родом людським, а існують лишень для того, щоб дати світові який-небудь важливий урок”.

Чи почули П.Чаадаєва в Росії хоча б сьогодні? Без сумніву, ні. Інакше Кремль не розпочинав би того, що зараз офіційні імформрупори бездумно і з байдужою холодністю називають “антитерористичною операцією”, “спецзачистками” тощо, ніби йдеться не про чеченський народ, не про матерів, дітей та старих, а, наприклад, про щось дуже буденне, як-от: “світить сонце” . Виняток – окремі інтелігентні кола, але вони – контреліта. І це – у ліпшому випадку. Кажучи просто, попри видання його творів і їхнє поширення в Інтернеті, російський пророк у рідній вітчизні далі чужий.

За життя П.Чаадаєва надруковано лише один твір – перший філософічний лист. Ця подія мала місце у журналі Надєждіна “Телескоп” (1836). Як наслідок – журнал закрито, редактора ув’язнено, а автора проголошено (не діагностовано!) божевільним. Твори енциклопедиста П.Чаадаєва, який об’їздив цілу Європу, виходять переважно французькою, англійською, німецькою, проте вони заборонені в Росії. Лише напередодні Першої світової війни було видано двотомник “Сочинения и письма” (Т.1-2. – 1913-1914). Та й за часів СРСР нам дозують правду, спотворюють уявлення про нього. Можна сказати, для широкого загалу П.Чаадаєв – постать майже невідома, навіть не всі гуманітарії до ладу можуть щось про нього сказати. Дарма. Він заслуговує на визнання, осмислення, мабуть, не менше, ніж більшість загальновизнаних мислителів – від античних часів до сьогодення. І це – не високі слова. Щоб переконатись у глибокодумності, освіченості П.Чаадаєва, варто прочитати його твори.

Вони – філософські й публіцистичні твори – не данина часові, не замовлення академічної установи, не графоманство з метою заробити. Ні. Це – стан, порив душі, очищення сумління, і біль, і розпач, і надія, і віра, і любов. Його тексти народжені не хворобливою уявою, яку приписували сучасники, а глибоким аналізом (часто першоджерел) літературних, біблійних, культурно-мистецьких пам’яток давнини і свого часу – від грецької та римської антики, Китаю, Індії, Єгипту – до сучасної (початок ХІХ ст.) Європи та Росії.

*    *    *

Оскільки творів українською мовою П.Чаадаєва раніше не видавали (мабуть, і не перекладали, хоч іноді цитували та осмислювали), ми вирішили якось заповнити цю міждисциплінарну “білу пляму”, насамперед цікаву філософії, публіцистиці, історії, літературознавству, богослов’ю. Тексти для опрацювання (російською) ми, тобто я з дружиною Вікторією, яка мені допомагала, аби це видання було підготовлене до друку, взяли з інтернету. Я переклав перший і третій з “Філософічних листів”, “Апологію божевільного”, “Уривки та різні думки (1828-1850-ті роки)”, “Декілька слів про польське питання”, дружина – інші шість “Філософічних листів” – другий, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий.

Робота була складна, але цікава. Можливо, не все вдалось передати беззастережно, ми, зрештою, і не претендували на найдосконаліший літературний переклад, однак, гадаю, суть і хід думок П.Чаадаєва нам вдалось подати зрозуміло.

Окремо хотіли б подякувати всім, хто впродовж нашої перекладацької праці, редагування, коректури надихав, морально підтримував, насамперед – моїй родині. Присвячено переклад нашим діткам – трирічному Богданчикові і дворічній Оленці.

І

Препозиція постановки питання відображає не тільки перманентний стан речей, а є також синонімом до російського імперіалізму, комуністичної ідеології ХХ ст. чи великодержавного шовінізму. Актуальність проблеми посилюється не стільки звичайним нашим сусідством (хоч і цього було б досить, щоб про це говорити), а окресленням шляхів розвитку на величезних географічних просторах (майже шоста частина світу) понад сотні народів і народностей та їхнім впливом на загальносвітові процеси.

Постпозиція ж цікавить нас теж двояко. По-перше, хоч це і не панацея від усіх бід, проте російський мислиннєвий потенціал, максимально сконцентрований у творчості та діяльності П.Чаадаєва, розвинений і дещо спримітизований та звульгаризований західниками, спромігся на інтелектуальний прорив і непопулярну, небезпечну для імперіалізму громадянську позицію. По-друге, в контексті без двадцяти років двохсотліття від сформування платформи, цивілізаційний європоцентризм не тільки не перестав бути життєвою концепцією, а й постає перед російством і світом у значно ширшому, обнадійливішому контексті. Скористатися б цим шансом!

Оскільки задекларовані проблеми, попри самодостатність, потребують осмислення діяльності багатьох мислителів-публіцистів, представників гуманізму, християнства, речників антиімперіалізму та носіїв загальнолюдських цінностей, зрозуміло, однієї статті замало. Обмежимось поглядом-розумінням діяльності одного з піонерів загальноєвропейського культурно-історичного розвитку, європейських традицій Росії – Петра Яковича Чаадаєва (1794-1856).

Постать П.Чаадаєва цікава для нас, українських дослідників публіцистики, не тільки тому, що він – досі невизнаний пророк своєї вітчизни – Росії, один із небагатьох чесних високоосвічених християнських філософів і публіцистів світового значення, дуже популярний сьогодні у прогресивних наукових колах, зокрема серед молоді. Принципово важливе інше – історична правда. Ця правда полягає в тому, що не тільки представники пригноблених російським імперіалізмом націй були спроможні (і спромоглись) на жертовність на благо націй (як, наприклад, Т.Шевченко), що не всі росіяни, які мають добру освіту і певне становище в суспільстві, навіть знайомі з царем, по-перше, шовіністи, по-друге, здатні на сумнівні угоди (так звані компроміси) із власною совістю та гідністю.

Визначальним моментом, таким собі лакмусовим папірцем усвідомлення національної шляхетності і готовності (здатності) зробити черговий, позитивний, крок для розбудови Росії, є справедливе і чесне ставлення (насамперед у науковому середовищі, потім – представниками влади і ламанням старих стереотипів серед громадськості з допомогою ЗМІ, художньої літератури, кінокультури тощо) до своїх, російських умів, позбавлення їх численних тавр, у тому числі й “божевілля”. Як на мене, наївно сподіватись від кремлівських владоможців на чудо – адекватно оцінювати зміни у світі, насамперед, у слов’янському світі, і тим паче ставитись до них з повагою, допоки не буде поставлене й реалізоване просте і водночас дуже складне завдання – стати чесними бодай перед собою (як у минулому, так і сьогоденні). Допоки не почуємо каяття за російських “божевільних”, за злочини спочатку імперіалізму, а потім більшовизму (нищення націй, заборона інших, крім російської, мов, культур, традицій, спустошливі війни, голодомори-геноциди, репресії тощо), марно сподіватись від російського владної та науково-презентаційної еліти бодай якогось розвитку гуманізму, християнства, свобод і прав людей.

Відхід від прописаних ще 11 століття істин у “Слові про Закон і Благодать” Іларіона та “Повчанні дітям” Володимира Мономаха (у першому творі йдеться про Старий і Новий заповіти, про П’ятикнижжя Мойсеєве, яке віджило, бо базувалось на ненависті, і про Христову віру, основану на любові до ближнього; ближній – не тільки володар, а навіть бідняк, бо перед Господом усі рівні; Мономахова праця-пам’ятка – це кодекс середньовічного монарха. Як відомо, потомки київських князів були практично в усіх європейських монархіях, адже сама Русь – це передова держава) дозволяє припустити, що для правлячої Москви (Петербурга) ці писання завжди були чужими, недолугими, непристосованими, а часом непристойними. Парадокс, але політично витримані і кон’юнктурні гасла: “ми – брати-слов’яни”, “Київська Русь – колиска трьох братніх народів” тощо стали домінантами історичного розвитку, навіть попри ігнорування глибинних думок Іларіона й Мономаха, попри спалення Батурина і знищення Запорозької Січі, попри великі переселення (українців на північ та схід, а росіян та інших, слухняніших, на південь (Україну)...

Я схиляю голову перед усіма національними пророками в Російській імперії. Вони розуміли, що їхні вчинки переважно тотожні биттю голови об скелю, але за жодних обставин не втрачали віру. На відміну від правителів, які ніколи не знали, що таке Віра, що таке Надія, що таке Любов. І не хотіли знати. Тому й не розуміли жертовності, справжньої, не для слави. Я належу до тих, хто вважає, що Віра, помножена на діяльну Волю, здатна здолати найміцніші мури. Прикладів дуже багато – Т.Шевченко і Україна, Берлінська стіна, крах, здавалося б, вічних імперій... Водночас, я не такий ідеаліст, щоб стверджувати, буцімто Росія вже готова почути своїх пророків, змінитись і побачити світ по-новому, не з захмарної висоти, з точки зору націонал-шовінізму, а як рівний із рівним.

Отже, на мою думку, однією з таких лікувальних “пігулок” насамперед для Росії, а для нас це швидше приклад, може бути творча і життєва діяльність П.Чаадаєва.

* * *

Глобалізація давно стала об’єктивною реальністю, незважаючи на те, що не всі готові навіть зараз це визнати. Для одних ера глобалізації почалася з винаходом інтернету, для інших – з початком ери сателітарного телебачення, ще інші називають “початком кінця” створення кінематографа або електронних ЗМІ... Насправді ж це не зовсім так. Адже названі критерії ідентифікації поняття – це лише трансформаційно-цивілізаційні ознаки розвитку феномену, найвиразніші сегменти осучаснених форм, які, по-перше, стрімко розвиватимуться й надалі, по-друге, змінюватимуть світовий розвиток, по-третє, не оминуть нікого й ніде, незалежно від бажань, активних дій чи повного ігнорування окремих людей, етнічно-культурних груп, націй та континентів.

Я належу до тих, хто не завжди і не всім захоплюється у зв’язку з посиленням глобалізаційного фактору, однак я не можу поділяти позицію тих, котрі вважають, начебто можна якимось чином “зберегти нейтралітет”. Вже сама історія показала, що “зберегти нейтралітет” практично не вдалось жодній нації, хіба що окремим тубільцям чи сніговій людині. Винайдення письма, пісні, печерні написи (малюнки) – ніщо інше, а зародки глобалізації, так звана нульова або початкова стадія глобалізації. Звісно, не до кінця осмислена. Першою фазою глобалізації я б назвав появу релігій, перших книг, написаних на стилеті чи пергаменті, наприклад, уставом, згодом – скорописом, і перших бібліотек. Не так важливо, який відсоток населення мав до цих творів доступ. Водночас царі-королі-імператори і частина їхньої свити була не просто грамотними, а й доволі освіченими людьми, які не тільки читали, а й самі писали – і таким чином впливали не тільки на своїх сусідів-лідерів, а навіть на інші народи. Якщо це не допомагало, закріплювали свої дії численними війнами, водночас творячи культурні інтервенції з допомогою сили, насилля, грабунку... Друга фаза глобалізації – винайдення, з одного боку, гусячого пера, з іншого – друкарського верстату. Третя фаза – поява газет і журналів. Четверта – винайдення радіо, п’ята – кінематографа, шоста – телебачення, ядерної зброї, сьома – супутникового телебачення, восьма – інтернету... Зрозуміло, що нумерація тут радше символічна, ніж беззаперечна. Це ж стосується і характеристик.

Умовно кажучи, розвиток планети має свої фази розвитку, як і будь-якого живого організму. Нині стверджувати свою непричетність до глобалізації, це те саме, що відмовлятись од власної руки або голови, себто доводити щось неймовірне на кшталт: ноги самі по собі і не залежать від думок, продукованих головою. Навіть найбільші заперечувачі глобалізації ніяк не доведуть власного офсайду, адже не відмовляються від читання книжок, написання статей (чи пером-ручкою, чи на комп’ютері), оприлюднення власної позиції, не проміняють власне помешкання, обладнане радіо і телебаченням, на скитське існування, без надлишку, попри екологічну катастрофу і вичерність традиційних видів енергоресурсів не відмовляться від пересування в авто(бусах), поїздами, кораблями, літаками – на зміну газові й нафті невдовзі прийдуть термоядерні капсули, екологічно безпечніші та економічно доцільніші, що здешевлюватимуть енергоресурси майбутнього, порівняно з традиційними, у десятки, сотні разів. Тобто нині вже очевидно, що людина не здатна зупинитись на досягнутому і вдовольнитись існуючим. Людині завжди мало, вона завжди жадібна й незадоволена. Зрештою, це можна назвати агонією цивілізації. На жаль, це – теж факт, який, завдяки багатотисячолітній історії, вже незворотній, хоч до повного кінця можуть пройти ще десятки тисяч років. Як і людині, яка проходить свій земний шлях (цикл) розвитку – від народження до відходу в інші форми, так і планеті Земля цей шлях призначено. Який він – багато в чому залежить саме від людини.

Отже, підтверджую свою думку: ми всі в системі світової глобалізації. Заперечувати це – не розуміти людського покликання, не бажати долучитись до створення глобалізаційного позитиву, який унеможливив би принаймні на певний час тотальне самознищення.

Боги були першими, хто своїм прикладом, навіть через самопожертву, показав справжнє покликання людини – не кажу “людини розумної”, маю на увазі “людину живу”, діяльну. Далі були пророки, апостоли, святі, священослужителі, окремі громадяни. Нині, у світі максимально інтенсифікованому та прискореному, надзвичайно збайдужілому та релятивізованому, тобто безпринципному, значною мірою обов’язки сіячів діяльності, творців позитиву мають виконувати і журналісти, які не тільки мають себе відокремити від усього довкола, мовляв, “ми тільки ретранслятори” – чужих слів, думок, вчинків, а й мають бути творцями, ґенераторами філософії любові, домінування життя. Себто мають взяти на себе обов’язки сучасних апостолів правди, хоч як важко це не було б. Щойно матимемо такі добрі паростки, можна буде трохи зітхнути. Бо це означатиме, що народжується Нова Людина, яка не протиставлятиме себе всім, а об’єднуватиме всіх довкола себе, що не задкуватиме і не ховатиметься від інших, а відкрито, щиро і жертовно творитиме для інших, тобто змінюватиме усе негативне, що назбиралось у глобалізаційному процесі за тисячоліття, на позитивне, тобто людина як мізерна, крихітна істота матиме унікальний шанс позбавитись власних численних недуг (не стільки фізичних, скільки моральних) і вилікувати, себто відродити щасливе життя (не те, що нині, коли всі зовкола плачуть – від голоду, воєн, терору) на Землі.

Розумію, що ці думки можуть бути не надто популярні, дуже несподівані, навіть шокуючі. Розумію, що, можливо, не всі готові їх прийняти і схвалити – я не прагну цього. Значно важливіше, бодай на цьому етапі, - дати поживу для розмислу, ніж стверджувати істину. Істину не знає ніхто.

ІІ

Працюючи над текстами антиімперського, християнського філософа і публіциста П.Я.Чаадаєва, довгий час ігнорованого на його батьківщині – Росії, неправильно трактованого в тоталітарну добу СРСР, мимоволі ловиш себе на думці: наскільки сучасним, ємким, позитивним з точки зору глобалізації було, є і буде його Слово. Ця людина або зарано (на кількасотліт), або запізно (аналогічно) народилась, бо сучасники його або ще, або вже не могли зрозуміти. І досі, як на мене, нащадки П.Чаадаєва не готові адекватно сприйняти написане в першій половині 19 ст. Якщо це було б не так, Росія не мала б таких царів (з “тупим виглядом”, “олов’яними очима” – Чаадаєв про Олександра ІІ), не допустила б панування геніальних тиранів (Леніна, Сталіна), та й зараз заслуговувала б не на самозакоханого і мізерного правителя (та й узагалі не на правителя), що не приховує (часом хизується) власних маніакальних комплексів...

Уже нині можна стверджувати, що російська наукова думка у сфері філософії, публіцистики, політології не матиме значного розвитку без переоцінки та осмислення своїх видатних “божевільних”, представників антиімперського дискурсу, принаймні починаючи з 19 ст., з П.Я.Чаадаєва.

В усіх своїх творах (чи то написаних у Росії, чи то за кордоном, зокрема у Франції) П.Чаадаєв постає вірним сином своєї землі, справжнім патріотом, схвильованим і небайдужим, інтелектуалом і християнином, людиною самовідданою у своїй праці та любові до інших (незалежно від віри і країни) і безкомпромісною до брехні, словоблуддя, псевдоосвіченості... П.Чаадаєв не визнає фальшивих авторитетів, він – незламний у своїй вірі та переконаннях, хоч готовий до самопожертви задля істини і справедливості, задля передачі зерен правди і науки. П.Чаадаєв своїм життям і вчинками відкидає релятивне, хоч і Шекспірове, – “підпорядковуйся навіть собаці, коли вона при виконанні службових обов’язків”, йому значно ближче Сковородинське – «найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але для неї не народжена».

Як і Г.Сковорода, якого називали українським Езопом, Сократом, Горацієм, П.Чаадаєв вважає, що не все отрута, що неприємне на смак. У “Філософських листах”, під час своєрідної переписки з Катериною Паніною, освіченою та небайдужою молодою особою, яка “не заглядала в Євангеліє” і “не ходила до церкви”, оголюючи загальнолюдські і конкретноросійські проблеми віри, культури, мистетцтва, історії тощо і прагнучи донести до її серця власні відчуття і знання (“не отруту, хоч і неприємну”, а правду, щоб виправити ситуацію), Петро Якович натикається на грізну скелю – холодну й непоступливу, черству і байдужу, войовничу і безкомпромісну. Звісно, після публікації першого і єдиного філософського листа ніщо не могло порятувати його від царської люті Олександра ІІ.

Хоч наш герой і не цитує Сковороду, все ж своїм характером він дуже схожий на великого українця. Щоправда, Сковорода живе і творить у 18 ст., а Чаадаєв – у 19 ст., різні царі (там – цариця, а тут – цар), але імперіалізм однаково неприємний на запах, дотик, вигляд. Він – нестерпний. Для російських цариць Сковорода – це тільки непоганий співак у придворному хорі, але погана людина, яка відмовилась від життя в палацах, “не оцінила доброти”, а Чаадаєв – навіть не співак, а нахабний вульгаризатор “його пресвітлості”.

“Апологія божевільного” (1837, опубліковано лише по смерті в Парижі зусиллями князя Гагаріна) – певне пом’якшення тональності, виголошення жалю з приводу того, що його не зрозуміли, звинуватили, зробили хворим, а більше – що відначально не сприймали серйозно. Це – певний розпач не через те, що його розуміння християнства, історії спотворене, а через те, що від початку дискусії справа не зрушила з мертвої точки, що губиться час... Так, тут теж глибинне Сковородинське – “більше думай і тоді вирішуй!”.

Публіцистика П.Чаадаєва – це не тільки розвідки на актуальні теми (як, наприклад, “Декілька слів про польське питання”, де чимало тез витримано у стилі слов’янофільства), а й оцінка та аналіз розвитку й надбань цивілізації, місця Росії у світі, гірка, але об’єктивна правда (“Про культуру”, “Філософські листи” – з точки зору західництва), яка багато в чому збігатиметься з тезами пізнішої праці М.Костомарова “Дві руські народності”, опублікованої у петербурзькому журналі “Основа”.

Попри всю значущість, планетарність мислення (звісно, були в П.Чаадаєва і слабкі місця, насамперед позитивна оцінка значення Петра Першого), ні громадськість, ні культурно-мистецький світ, ні влада не прагнули прислухатись і тим паче визнати слушність голосу, волаючого в пустелі. Для перших і других таке визнання означало б, по-перше, зайняти позицію переслідуваних і непопулярних, по-друге, визнати власну слабкість, для влади ж це був би початок кінця. Отже, ніщо інше – тільки егоїзм та пиха стають на заваді зародженню і розвитку російської державності не за імперською, а європейською моделлю, запропонованою П.Чаадаєвим ще 175 років тому. Натомість глобалізаційні процеси у світі через російський чинник, один з надпотужних на той час, розвиваються й інтенсифікуються зі знаком “мінус”, себто як суцільний негатив.

Звісно, що пізніше, у ХХ ст., Росія посилила свій імперіалізм через більшовицький тоталітаризм, а всі сателітні народи не могли визволитись до розвалу СРСР не тільки через ігнорування П.Чаадаєва (певний виняток – 1913-1914 рр., коли все ж побачив світ двотомник “Сочинения и письма”), через відкидання позитиву глобалізації, запропонованого так давно у вигляді цивілізаційного європоцентризму.

Крім Чаадаєва, були й інші особистості, так звані пункти, рятівні соломинки, відліку розвитку за іншою моделлю. Але імперросійство більше було готове до того, що потім призвело до Жовтневого перевороту, в радянській історії відомого як Велика жовтнева соцреволюція, до пошуків і продовження себе у вигляді нового, ще централізованішого, мілітаризованішого й агресивнішого полідержавного утворення, своєрідного спрута – СРСР. Водночас великоросійський шовінізм (націонал-шовінізм) не щезає, він трансформується, адаптується і навіть зміцнюється. У цьому велика загроза для цивілізованого світу, для світу християнського, європейського, базованого на європейських традиціях, загалом європоцентричного, відкритого і незахищеного (як за часів Гітлера). Оскільки новітня російська “демократія” в особі своїх керманичів обирає шлях “мочіть в сортірє”, “дєлать зачісткі”, “ліквідіровать бандформірованія” тощо, то, звісно, для білокам’яної думки, щирість і розпач одного зі своїх визначних пророків і речників антиімперіалізму, того, хто задля іншого, позитивного і духовно-морального шляху розвитку вітчизни не зважав на себе, на жаль, і далі залишається “божевільним” розпачем, слабкістю, бо сила, вочевидь, це – невичерпні природні багатства і ядерна зброя.

* * *

Звісно, про проблеми глобалізації і її розуміння, про завдання журналістики майбутнього можна було б написати цілу книжку.

Для повнішої аргументації власної позиції (не наполягаю, що єдиноправильної) подаю деякі цитати П.Чаадаєва, наче кров’ю писані, з його єдиної прижиттєвої публікації в Російській імперії (“Філософські листи. Лист 1”)*:

“Ми ж (росіяни. – М.Ж.), прийшовши у світ, як незаконні діти, без спадку, без зв’язку з людьми, що жили на Землі до нас, ми не маємо у своїх серцях нічого з тих уроків, які передували нашому існуванню. Кожному з нас доводиться самому зв’язувати пірвану нитку спорідненості. Що в інших народів є звичкою, інстинктом, це нам доводиться вбивати в голови ударами молоту. Наші спогади не виходять за вчорашній день; ми, так би мовити, дивні (кумедні) самі для себе. Ми так дивно мандруємо у часі, що з кожним нашим кроком вперед минула мить щезає для нас назавжди. Це – закономірний спадок культури, що цілковито базується на запозиченні та наслідуванні. У нас зовсім немає внутрішнього розвитку, природного прогресу, кожна нова ідея безслідно витісняє старі, адже вона не є їхнім наслідком, а з’являється до нас Бог знає звідки. Оскільки ми сприймаємо завжди лише готові ідеї, то в нашому мозку не утворюються ті невиправні борони, які розвивалися б послідовно і які складали б їхню силу. Ми ростемо, та не дозріваємо; рухаємось вперед, та по кривій, тобто так, що не дійти до мети. Ми схожі на тих дітей, яких не привчили думати самостійно; у зрілому віці в них немає нічого свого; усе їхнє знання – в їхньому зовнішньому побуті, вся їхня душа – поза ними. Саме такі ми”.

“Народи – настільки ж моральні, як і окремі особистості. Їх виховують віки, як окремих людей – роки. Але ми, можна сказати, певним чином – народ винятковий. Ми належимо до тих націй, які мовби поза родом людським, а існують лишень для того, щоб дати світові який-небудь важливий урок”.

“Історичний досвід для нас не існує, покоління і століття минули для нас марно. Дивлячись на нас, можна було б сказати, що загальний закон людства відмінено щодо нас. Одинокі у світі, ми нічого не дали світові, нічого не навчили його; ми не запропонували жодної ідеї до чисельних ідей людських, нічим не сприяли прогресові людського розуму, і все, що отримали від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилась на безплідному ґрунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не затруднювали себе щось придумати самі, а з того, що вигадали інші, ми переймали тільки оманливу зовнішність і даремну розкіш”.

“Якщо б дикі орди, що обурили світ, не пройшли по країні, в якій живемо, перед тим, як прямувати на Захід, нам ледви була б відведена сторінка у всесвітній історії. Якщо б ми не розкинулись від Берінгової протоки до Одера, нас і не помітили б...”

“Хоч ми й називались християнами, плід християнства для нас не дозрівав...”

“Уся історія найновітнішого суспільства (про Європу. – М.Ж.) здійснюється на ґрунті думок. Таким чином, вона і є справжнім вихованням. Утверджене відначально на цій основі, суспільство розвивалось лише з допомогою думки. Інтереси завжди були після ідей, а не перед ними. Переконання ніколи не випливали там з інтересів, а завжди інтереси породжувались переконаннями”.

ІІІ

Чи була б актуальною проблема російського націонал-шовінізму, за інших, не авторитарних, а гуманістичних та християнських цінностей, які, на жаль, нині значно віддаленіші у РФ, ніж в роки перебудови в СРСР? Мабуть, що так, але не стояло б питання настільки гостро, якби не було кривавих подій у Прибалтиці у січні 1990 р., Карабаського, Придністровського конфліктів, Першої і Другої російсько-чеченської воєн тощо. Змушений констатувати, що визволення з радянської імперії Росії і набуття нею самостійності не тільки не гарантувало переосмислення себе як колонії, а й посилило внутріфедераційну реакцію щодо інших націй. Звісно, що за таких обставин Чаадаєв, Мень, Новодворська та інші залишатимуться проблемними постатями для утвердження автократизму як перехідної форми існування та збереження тоталітаризму.

На прості запитання (“Чи потрібна Росії така “демократія”?”, “Чи хочуть росіяни такої Росії?”, “Чи потрібна світові така Росія?”) відповідей чимало, різних. Якщо невизначеність (брак сміливості чи позиції) самих росіян більше дивує, ніж обурює, то нейтрально-невтручально-непомічальна, точніше релятивістська позиція світу – від найближчих сусідів до Заходу чи Сходу – незрозуміла навіть для російських прогресивних кіл. Адже відлагодження утопічної моделі в окремій країні спонукатиме до її поширення на інших, значно ширших, просторах (це вже робили і Гітлер, і Сталін). Ніхто не гарантує, що Євросоюз вічно залишатиметься недоторканим, а НАТО існуватиме вічно. Як і будь-який союз, утворений штучно, не на національній основі, ЄС приречений рано чи пізно розпастись (хіба можна було собі уявити, в який спосіб зникне СРСР?) – ось де справжній клондайк для поширення російського (можливо, у спілці з китайським) автократизму, зміцнюваного щораз сильніше націонал-шовінізмом!

У контексті формування геополітичної карти на межі тисячоліть пригадую геноцид, голокост щодо українства у 1932-1933 рр., досі не трактований справедливо навіть в Україні – щоб не образити євреїв та росіян. Насправді ж немає значення національність злочинців (серед них було чимало й українців), потрібно засудити, дати об’єктивну оцінку системі, більшовицькому тоталітаризму.

Західна цивілізація вабить нас культурними традиціями, свободами і правами, ціннісними орієнтирами, проте вона прогнила через самолюбство, надситість, зарозумілість, втратила форму, не продукує нових ідей... Якби бодай одну європейську націю спіткало те, що Україну (йдеться не тільки про ХХ ст., ні! Йдеться про час, коли Ф.Прокопович поміняв Україну на Росію, наче хатні капці), ця країна навряд чи вижила б і чи відродилася б, як фенікс. Невідомо, чи було б ЄС, чи загравали б європейці в любов до росіян. Але зараз важливе не це.

Чому, на мою думку, все ж необхідно самій Росії змінити вектори розвитку з великодержавного шовінізму, який начебто її зміцнює, а насправді руйнує, на цивілізаційний європоцентризм, на життя на християнських засадах? Відповідь проста: Україна нарешті спромоглась на самостійність у виборі стратегічних і культурних шляхів розвитку, Україна не входитиме в Європу прохаючи (хоч часом це так і виглядатиме), а повертатиме собі Європу, бо саме Європа була її органічним середовищем задовго до виникнення Росії і появи останньої на будь-яких мапах. Справжня, перспективна, цивілізована й гармонійна Росія неможлива без України ніколи. Князівські міжусобиці й напади орд зі сходу, тотальні асиміляції зміцнили майбутню Росію, прищепили імунітет на витривалість і живучість, але ж і закодували ненависть, агресію, самоліквідацію. Росію завжди рятувала-живила Україна, навіть козаками-петроградобудівниками, багатомільйонними в’язнями, чарівними жінками...

П.Чаадаєв не давав оцінки Україні і не осмислював її значення (принаймні письмово), але, критично ставлячись до історії Росії, просто волав про європейський вектор розвитку Росії як єдиноправильний, безальтернативний, бо це шлях, на який треба стати якнайшвидше. Як відомо, за висловлення власної позиції, його оголошено “божевільним” і заборонено друкувати. Чаадаєв був непопулярний на батьківщині протягом усіх 170 років з часу оприлюднення першого філософського листа.

Чи почує Росія свого мислителя, письменника, публіциста (“Інтереси завжди були після ідей”) бодай зараз, і чи спроможеться вона нарешті змінитись, відійти від націонал-шовінізму – питання все ще відкриті, хоч і більше риторичні, але від цього не менш актуальні ні для української, ні для європейської, ні тим паче для російської публіцистики.

Тому, вважаю, слід якнайшвидше і якнайширше актуалізувати мислиннєву журналістику, несправедливо витіснену примітивно-бездумним репортерством і комп’ютерним клонуванням, повсюдно трактованими як панацея. У світлі останніх десятиліть ми остаточно переконались у тому, що одне з найважливіших покликань справжньої журналістики (і це давно пора нарешті взяти за правило у повсякденні) – не висвітлювати (переказувати прес-конференції, релізи, виступи), не оцінювати (з точки зору пропагування зла або спецтехнологій “чорних” паблік рілейшнз), не розважатись (танцювати на цвинтарі), а змінювати людину, робити її кращою, милосерднішою, освіченішою. Як на мене, нині це – щось важливіше за просто слова, вочевидь, це – потреба: самоусвідомлення, становлення і розвитку національного журналізму.

Першочерговим, як на мене, залишається не питання надуманості/реальності глобалізму як явища виключно “кінця 20 – початку 21 століття” – своє ставлення до цього я коротко висловив у першій частині виступу, а переродження людини і, відповідно, її спонукально-дієве одухотворення – творити добро, радіти життю, любити світ... Як тільки така життєва платформа буде сприйнята серйозно, за основу, не на кпини більшістю людей, з’явиться надія на глобалізаційні процеси зі знаком “плюс”. Шлях непростий, але реальний.

Що стосується сфери журналістики, то тут закони ті ж. І коли розмови про одухотворення людини, про пробудження людського в людині, ініційовані багатьма людинолюбцями і на різних континентах, і пропаговані в нас, перестануть дратувати чи навіть виводити з себе наших колег-журналістів та їхніх власників, можна буде сказати дві речі: по-перше, нарешті ми (і людство) маємо шанс перестати залишатись залежними від глобалізації, оскільки глобалізація залежатиме від нас, а ми її творитимемо зі знаком “плюс”; по-друге, ми, науковці-журналістикознавці, працювали недарма...

Нині ж про все це говоримо в контексті нереалізованих, але ще не втрачених можливостей – “contra spem spero!”.

Мар'ян Житарюк, Львів

Квітень 2005 – жовтень 2006 р.

Для виступу використано:

вступну статтю до книжки:

П.Я. Чаадаєв. Філософічні листи... – Львів, 2005.

статті М.Г.Житарюка:

Російський націонал-шовінізм чи цивілізаційний європоцентризм // Нова філологія. – Запоріжжя. – 2005.

Публіцистика П.Чаадаєва як різновид глобалізаційного позитиву // Українська періодика: історія і сучасність: Матеріали Центру періодики ЛНБ ім.В.Стефаника НАН України. – Львів, 2005.

---

* “Філософські листи” написано з 1826 до 1830. Усього їх вісім, хоч раніше вважалось, що лише три, решту, мовляв, або не встиг написати, або вони не дійшли до нас. Обмежуємось цитуванням лише першого листа, бо, по-перше, і цього достатньо для осягнення глибини думки і розмислу, по-друге, щоб зекономити площу публікації, по-третє,  з огляду на те, що практично завершено переклад українською усіх восьми філософських листів, “Апології божевільного”, “Про польське питання” та інших публіцистичних і філософських праць П.Чаадаєва і готується перша публікація українською мовою.