неділя, 1 грудня 2013 р.

КЛОНОФАКТИ ЯК РІЗНОВИД РЕАЛІЗАЦІЇ ВІРТУАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ (НА ПРИКЛАДІ ПОЛІТИЧНИХ МЕСИДЖІВ УКРАЇНИ)

Мар’ян Житарюк,
доктор наук із соціальних комунікацій,
професор кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка

Клонофакти як різновид реалізації віртуальної реальності (на прикладі політичних месиджів україни)

Автор статті аналізує віртуальну медіареальність, первинні та похідні факти, клонофакти як політичні месиджі, які, з допомогою засобів масової комунікації, перетворюють реальну дійсність у віртуальний перфоменс.
Ключові слова: засоби масової комунікації, журналіст, мас-медіа, віртуальна реальність, модель віртуалізації дійсності, факт, клонофакт, політичний месидж, реальна дійсність, віртуальний перфоменс.

«До чого ближче сучасна журналістика – до адекватного відтворення дійсності, чи створення віртуальних реальностей?», «Чи журналістика віртуалізує соціокультурну дійсність?» – такі питання все частіше стоять і перед журналістами, і вченими, і звичайними споживачами інформації. Російський правник і філософ М.В.Розін дає однозначну відповідь: сучасна журналістика створює швидше віртуальну реальність, аніж відображає дійсність [3]. І наводить аналогію-нагадування полеміки між М.Вебером та К.Марксом, під час якої М.Вебер хвалить К.Маркса за добру термінологію, але критикує за те, що з допомогою цієї термінології мала місце підміна реальності. Макс Вебер пропонував розглядати поняття переважно як ідеальні типи, тобто як схеми, які б допомагали орієнтуватись у просторі. М.Розін, за аналогією до М.Вебера, теж пропонує вивчати журналістику з погляду ідеальнотипової побудови, не вникаючи в те, що є насправді. Тобто йдеться про схему, яка певним чином допомагає орієнтуватись у часі та матеріалі, але не є ідеальною чи повноцінною: «нехтування справжності» – це втеча від дійсності.
Підхід зрозумілий і загалом правильний, проте ідеально типова побудова не враховує реальних і функціональних особливостей, конкретної специфіки. Вона нейтральна (це, здавалося б, «плюс»), але нейтральність – відсутність заряду, тобто відсутність скерованої, вивільненої енергії, не просто пасивність чи невиробленість-невизначеність, а бездієвість, статичність. Ідеальнотиповість – не критерій динамічності, оцінювання, соціалізації, історії, ґенези, прогнозування. Ідеальнотиповість поза конкретикою, в т.ч. й культурною і національною, тому не може бути повноцінним науковим критерієм, радше абстрактною формулою, на основі знання і розуміння якої можна щось формально оцінити, змоделювати чи спрогнозувати.
Віртуальна реальність – поняття порівняно нове. Це перенесення самостійно і усвідомлено, самостійно й неусвідомлено, несамостійно і неусвідомлено в паралельний (нереальний) світ, у світ мрій і фантазій, страхів і жахів. Творення вищого рівня абстрактності підсвідомо і машинно (віртуальні комп’ютерні ігри). Антонім до реальності – об’єктивно існуючої дійсності, явищ, подій, фактів. Іноді це фантастика. Різновид віртуальної комунікації – інтернет, який сьогодні найпотужніший продуцент віртуальної медіареальності.
Типова ситуація передбачає: дім, затишок, газету або журнал, радіо або телебачення, або інтернет... Розповідь у пресі про певні події, в т.ч. катастрофи, війни, політичні протистояння, економічні та соціальні проблеми, культурне життя тощо – продукт комуніканта, адресований комунікатові – це вже інша ситуація. Хоч ці ситуації формально різні – там мир і спокій, а там різні події та проблеми, тут, скажімо, Україна, а там, наприклад, Близький Схід, Афганістан, Ірак тощо – обидві ситуації перехрещуються.
Навіть розповідь про війну на фоні зруйнованих будинків, скалічених і мертвих, – ще не подія, а матеріалізована (реалізована) з допомогою системних методів журналістики комунікативна дія, яка може бути дуже різна: (не)вмотивована, персоніфікована (загальна), цілеспрямована (розпорошена), (не)збалансована, пропагандистська, маніпуляційна, (не)упереджена, (не)результативна, (не)успішна тощо.
Так само подією переважно не є брифінги, прес-конференції, звернення, заяви тощо. Але споживачеві інформації все це переважно подають як події, що передбачають витлумачення емпіричного матеріалу, здебільшого й оцінку. Ці псевдоподії – всього-на-всього інформаційні приводи, емпіричні матеріали чи окремі факти (і то не завжди – в контексті клонофактів), точніше – елементи трансформації реальної дійсності у віртуальний перфоменс із допомогою того ж віртуального перфоменсу (коли йдеться про клонофакти), зазвичай призводять до потужної і часто зовсім не прогнозованої каталізації національних і глобальних явищ.
Не менш важливий момент і в тому, з якого погляду трактувати факт, які оцінки застосовувати? Тут завжди відображені дві складові: об’єктивна і суб’єктивна. Точкою перетину стає відоме й невідоме.
Об’єктивна складова базується переважно на можливостях технічної фіксації: фотографування, зйомка, диктофонний запис... Хоч фото чи відеоматеріали і є відображенням певного емпіричного явища, однак і тут нема однозначності, адже можна технічно зафіксувати нетипову, неправдиву ситуацію.
Суб’єктивна складова залежить тільки від людини, від журналіста, редактора, медіавласника, спонсора, масового комунікатора (політичного лідера, представника законодавчої чи виконавчої влади), суспільної думки. Технічні фіксації практично завжди суб’єктивуються: немає можливості зафіксувати й показати різні ракурси, неперервну динаміку (не епізод, фразу), а що вже казати про цей арсенал у заангажованих руках, спрямованих на документування нетипового, абсурдного чи навіть нереального!
Візьмемо, наприклад, ситуацію із підготовкою держави Україна до підписання документів щодо асоціації з Європейським Союзом у Вільнюсі в листопаді 2013 р. Упродовж тривалого часу політичне керівництво України декларувало готовність у виконанні «домашніх завдань», бажання юридично оформити європейську інтеграцію. Натомість, попри численні запевнення у незворотності з європейського курсу, попри чинність статті 11 закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» («…забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі…») [1], про європейські суспільні настрої в Україні, політичне керівництво вирішило… «зробити паузу» «з метою відновлення добросусідських взаємин з Російською Федерацією» і через «відсутність достатньої фінансової допомоги з боку ЄС» та «неприйнятні вимоги МВФ»…
Будь-які аргументи втрачають сенс, адже Україна сама декларувала свою інтеграцію (див. Закон). Крім того, такі кроки не роблять в останній момент. Ідеться ж бо про цивілізаційний вибір багатомільйонної нації, а не про поведінку куртизанки. Тут предмет аналізу й численних оцінок для політологів, націологів, істориків, філософів, публіцистів.
Нас уся ця ситуація зачепила ще і в такому ракурсі. Що є правдою, а що брехнею? Що було щиро, а що лукаво? Прагнення інтегруватись з ЄС, чи торг між ЄС та РФ щодо кредитних ресурсів? Заява М.Азарова в Києві про «паузу» (22.11.2013) чи заява В.Януковича у Відні про «євромайбутнє» (теж 22.11.2013)? Візити до українських чиновників різних рангів до Брюсселя, чи такі ж візити до Москви, Сочі, Петербурга? Яка межа правди загалом, правди для журналістів, правди для суспільства і правди для міжнародних партнерів? Хто насправді є партнером? Що є фактом, а що – фактом-клоном, фактоподібною половою, клонофактом для того, щоб спершу дезінформувати, а потім маніпулювати комунікатом?
Ці та інші питання дуже непрості, а проте без відповіді на них з боку політичних лідерів відновлення довіри цілком виключене – чи то в середовищі українського суспільства, чи то в Європейському Союзі, чи то в Російській Федерації.
Але як бути журналістам, так би мовити професіональним комунікаторам, у ситуації, коли вони вважають, що володіють достовірною інформацією, первинними фактами, а насправді часто мають справи з інформаційними «приманками» для відвернення уваги і, фактично, у використанні їх як допоміжних засобів в реалізації політтехнологічних та маніпулятивних стратегій? Як бути масовій аудиторії в Україні та за кордоном, яка значною мірою втратила довіру не тільки до політичних чи владних спікерів, а й до представників мас-медіа? Як зламати усталені правила політико-медійного чи медіа-політичного перфоменсу?
Гадаю, на ці питання відповіді будуть знайдені не одразу – і через складність, і через спротив.
*       *       *
…Автор-журналіст найчастіше виконує роль спічрайтера, тому трактує та оцінює емпірику (не завжди об’єктивна складова насправді об’єктивна, бо можна продемонструвати найвигіднішу або найстрашнішу частину) залежно від того, як він зрозумів ситуацію загалом, що зрозумів з того, що побачив? Навіть якщо автор не заангажований, намагається бути порядним, споживач інформації все одно змушений аналізувати свідомість журналіста: його розуміння подій, систему цінностей тощо. Адже ізраїльський журналіст по-іншому трактуватиме факти, ніж ліванський, російський – інакше, ніж грузинський.
З погляду теорії інформації, тут нічого надзвичайного. Інформаційні взаємодії будуються з допомогою інформаційних кодів та даних, тобто функціональних значень інформаційних кодів для дій апарату їхньої інтерпретації, абстрагованих природою симетричних взаємодій, що є основою переносу цих кодів [5].
Треба мати на увазі, що кожна реальна подія (у відображенні засобами масової інформації в тому числі) має не тільки свій код чи знак, а й історію та ґенезис (нам ближча модель Ю.Лотмана [2], аніж Р.Якобсона [4]). Цей процес можна показати з допомогою первинної моделі віртуалізації дійсності, яку ще можна назвати і моделлю побудови ірреальності, інакшості, паралельних дійсностей тощо:
Факт ÞЖурналіст ÞТекст Þ Читач
 
 




Факт – це реальна ситуація, журналіст – це автор, об’єкт-надавач інформації, адресант (комунікант), відправник, текст – це готовий мас-медійний продукт, різновид авторської (редакторської, організаційної) інтерпретації, читач – це споживач інформації, об’єкт-приймач, адресат (комунікат), одержувач, вторинний інтерпретатор.
Журналістика цікава й унікальна тим, що поняття автора і читача доволі часто редукуються, себто змінюються і мають умовний характер: автор статті А читає статтю Б (наприклад, конкурентів), сьогодні він читач, а завтра – знову автор… Тобто журналістика ускладнила теорію інформації і соціальну інформацію тим, що запровадила взаємозамінні коди, певним чином універсальні, інтерпретації даних (об’єкт-надавач може бути і об’єктом-приймачем).
З моделі очевидно, що читач (слухач, глядач), тобто адресат, знайомиться з дійсністю, засвоюючи факт, видозмінений принаймні двічі, тобто не факт-1, не факт-2 і навіть не факт-3, хоч формально це не факт-3, а факт-4, бо адресат – теж інтерпретатор, самоінтерпретатор, який по-своєму розуміє, сприймає, аналізує, трансформує факт-3. Тому не виключено, що факт-4 матиме продовження у вигляді факту-5,6... (за домашніми розмовами, переказами знайомим тощо).
Як підсумок, первинна модель віртуалізації і породжує, і проектується у вторинну модель віртуалізації, тобто попередня схема може мати такий принциповий вигляд:

Факт-1  –  Факт-2  –  Факт-3  –  Факт-4

Факт-1 – це реальне явище, ситуація.
Факт-2 – те, що журналіст побачив, почув, зрозумів, вважав за потрібне використати або відкинути з приводу реальної ситуації.
Факт-3 – те, що журналіст написав-передав, використовуючи власне розуміння емпіричного матеріалу та структурно-композиційні і мовностилістичні особливості.
Факт-4 – по-перше, те, що дійшло до читача (у кращому разі, якщо не попрацював редактор, власник), і, по-друге, те, що зрозумів читач.
Чи доречно говорити про ідентичність факту-1 і факту-4? Очевидно, що ні. Бо факт-1 – це реальна дійсність, а факт-4 – трансформована (прикрашена, спотворена...) дійсність, яка має спільні риси, з якою можна проводити певні аналогії, але по-різному прочитувати.
Цікава особливість – масовість, досягнута з допомогою тиражування, породжує новий, ірреальний (віртуальний) світ сприйняття. Ситуація „Факт-1 = Факт-4 системна і систематична, вона заперечує „неправильне” індивідуальне прочитання, оскільки виходить за межі одиничного, тобто формує іншу дійсність, що опирається на „Факт-4.
Складне філософсько-психологічне явище передачі й витлумачення події та її „прочитання»(усвідомлення) пов’язане з низкою суміжних наук – психологією творчості, психологією філософії, психологією і філософією сприйняття та відтворення, теорією психології, ґносеологією, теорією інформації тощо. Поглиблення цього явища з позицій названих наук виходить за межі нашої компетенції, але, опираючись на згадані конфігуратори, дозволяє проекспериментувати з позиції дослідження журналістики.
Візьмемо типову, неконфліктну, ситуацію з життя медіапрацівників. Уявімо собі кількох журналістів, які працюють на виставці нових моделей автомобілів.
Одного зацікавлять „малолітражки”, іншого – лімузини, один зверне увагу на економічність, інший – на потужність двигунів, одному сподобаються дешевші машини, іншому – престижні та ексклюзивні, одному – світлі, іншому темні, одному корейські – іншому німецькі, один записує ціни, інший – їх іґнорує, один цікавиться технічними параметрами та особливостями, інший вважає, що це зайве...
Факт-1 – виставка, де представлені нові машини.
Факт-2 – інтереси, розуміння важливості і цікавості не збігаються, спостерігаємо різну поведінку і різні дії, що базуються на освітніх засадах і випливають з певної мотивації.
Факт-3 – це різні журналістські тексти. Якщо приховати інформацію про назву заходу, місце і час проведення, а тексти цих журналістів подати з певним інтервалом у часі, то у нас складеться враження, що йдеться про різні факти.
Факт-4 – це те, як читач зрозумів факт-3. Навіть якщо є фотографії, це також не завжди наближує до факту-1, оскільки йдеться про окремі (не всі!) фотографії.
Намагаючись зобразити старанну роботу журналіста, без замовлень і проплат, який, наприклад, якнайкраще характеризує «Тойоту» і зовсім не згадує «Шкоду», важко бути впевненим, що не помилились. Часом сумління – лише замаскована професіональним інструментарієм старанність. Припустимо, що наміри журналіста щирі, спеціальних замовлень він не виконує, з фаховістю – усе гаразд. Проте й за цих обставин газетяреві чи радійникові (телевізійникові трохи легше, хоч і тут часу забракне) неможливо передати факт-1. Неможливо, бо є об’єктивні речі, які не допомагають, а перешкоджають. Навіть як результат кропіткої, сумлінної і чесної журналістської діяльності факт-4 однаково не буде відображенням реальності, а буде лише енною проекцією реальності. Ефект розгляду очей надворі опівночі. Проекція реальності – вже не є реальністю. Дуже часто – це віртуальна реальність.
Якщо повернутись до згаданої ситуації щодо євроінтеграційних потенцій і псевдопотуг офіційного Києва, то заява М.Азарова в Києві – факт-1. Заява В.Януковича у Відні – теж факт-1. Ці факти протилежні за змістом і тональністю, але, оскільки стосуються тих самих перспектив, оскільки створені одним центром, є фактами-клонами. Таким чином, факт-1 не дорівнює факту-1. А все похідне – вже вища математика, яка доводить: клонофакти як поширені і доставлені масовій аудиторії політичні месиджі не тільки допомагають створювати віртуальну реальність і спотворювати реальну дійсність, а й мають високий перформативний (змін реальної дійсності) потенціал, найвиразнішими ілюстраціями якого в контексті описаних листопадових подій є різні майдани – євроінтеграційні та антиєвропейські (Європейська і Софійська площі у Києві).

Література:
1.            Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 // Відомості Верховної Ради України. – 2010. - № 40. – С.527 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2411-17.
2.            Лотман Ю. Культура как коллективный интеллект и проблемы искусственного разума. – М., 1977.
3.            Розин М.В. Журналистика: создание виртуальных реальностей: Доклад на ОДИ «Судебная реформа и правовая журналистика», 17-19.05.1995 г. // Электронная библиотека Центра экстремальной журналистики // http://www.library.cjes.ru/online/?b_id=553. – Власний архів автора.
4.            Якобсон Р.Лингвистика и поэтика // Структурализм: „за” и „против”. – М., 1975.
5.            Янковский С. Концепции общей теории информации // www.n-t.ru/tp/ng/oti03.htm.

Подано до редакції: 26.11.2013


Немає коментарів:

Дописати коментар