ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. СЕРІЯ ЖУРНАЛІСТИКА. ВИП. 48 / 2020

ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. 

СЕРІЯ ЖУРНАЛІСТИКА. ВИП. 48 / 2020

http://publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/journalism/issue/view/413

https://tmk-ti-vdpu.at.ua/_ld/0/47_Visnyk_48_web.pdf

https://mgzhyt.ucoz.ru/_ld/0/31_Visnyk_48_web.pdf

https://modeli-mi.ucoz.ua/_ld/0/39_Visnyk_48_web.pdf

ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. СЕРІЯ ЖУРНАЛІСТИКА. ВИП. 47 / 2020

ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. СЕРІЯ ЖУРНАЛІСТИКА. ВИП. 47 / 2020

https://tmk-ti-vdpu.at.ua/_ld/0/45_Visnyk_47-web.pdf
http://publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/journalism/issue/view/412

Медиалингвистика. Вып. 3. Речевые жанры в массмедиа : сб. статей / под ред. Л. Р. Дускаевой. Отв. ред. Н. С. Цветова. — СПб. : С.-Петерб. гос. ун-т, Ин-т «Высш. шк. журн. и масс. комму- никаций», 2014. — 228 с.

Марьян Георгиевич Житарюк

Львовский национальный университет им. Ивана Франко (Украина)

Социокультурные спектры новых медиа

Публикация посвящена неизбежности трансформационных процессов в коммуникационной среде. Медиакультурный спектр новых медиа в контексте воздействия на политические процессы — не только современный культурный феномен на основе диалогичности между адресантом и адресатом с последующей заменой ролей, но и залог социокультурного развития плюралистического общества.

Ключевые слова: медиа, диалог, адресат.

С.187-190.

http://jf.spbu.ru/upload/files/file_1397501938_5401.pdf

Медиалингвистика. Вып. 2. Речевая коммуникация в средствах массовой информации: сборник статей / под ред. Л. Р. Дускаевой. Отв. ред. – В. В. Васильева, В. И. Коньков. – СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет, Институт «Высш. шк. журн. и масс. коммуникаций», 2013. – 265 с.

Марьян Георгиевич Житарюк

львовский национальный университет им. Ивана франко, Украина

Субстанциальность медиакоммуникации как социокультурный фактор формирования информационного баланса

C. 35-38.

http://www.jf.spbu.ru/upload/files/file_1397457712_8973.pdf

Український інформаційний простір, 2014, ч.3

Український інформаційний простір, 2014, ч.3

Український інформаційний простір: Науковий журнал Інституту

журналістики і міжнародних відносин Київського національного універ-

ситету культури і мистецтв / Гол. редактор М. С. Тимошик. – Число 3. –

К.: КНУКіМ, 2014. – 352 с.

Житарюк М.Г.
Газета «Діло» як комунікаційний канал боротьби за українську автономію в Польщі (30-ті роки ХХ ст.)
С. 65-71.

http://ijimv.knukim.edu.ua/vs/zbirka/UIP_ch3.pdf

Український інформаційний простір, 2014, ч.2

Український інформаційний простір, 2014, ч.2

Український інформаційний простір: Науковий журнал Інституту 

журналістики і міжнародних відносин Київського національного універ-

ситету культури і мистецтв / Гол. редактор М. С. Тимошик. – Число 2. – 

К.: КНУКіМ, 2014. – 380 с.

ЖИТАРЮК М.Г.
Геноцид проти українців – реалізація національної політики Кремля (у дзеркалі світової публіцистики)

С. 335-344.

http://ijimv.knukim.edu.ua/vs/zbirka/UIP_ch2.pdf

«Подробности недели» як хрест на новинній політиці «Інтера»

«Подробности недели» як хрест на новинній політиці «Інтера»

Перегляд «Подробностей недели» 26 січня 2014 р. переконує нас в тому, що теперішні яструби АП перейшли в наступ і, очевидно, створено, але не легалізовано, щось на кшталт міністерства пропаганди і масової маніпуляції імені Геббельса.

Зміна ведучого програми, недостовірна інформація (в сенсі – неповна, неточна, пропагандистсько мотивована), чіткі провладні, точніше – прокремлівські акценти у стилі Діми Кісельова… Усе це – лише окремі штрихи активної фази остаточної зачистки інформаційного телевізійного простору України (після комунальних ЗМІ по цілій Україні та суспільного дестабілізатора у вигляді так званого «Першого» нібито національного.

Достатньо прочитати анонс, щоб зрозуміти, що й до чого: podrobnosti.ua/society/2014/01/26/955283.html. Але краще переглянути випуск –  podrobnosti.ua/videoarchive/2014/01/26/7058.html, щоб зрозуміти, що нас, громадян України, далі відверто вважають дурнями.

На «Інтері» не бачать або роблять вигляд, що їм байдуже, що відбувається насправді: http://galinfo.com.ua/news/152324.html, адже, за логікою «Інтера», головні винуватці народного повстання – «Правий сектор», а не кровожерливість псевдовлади, яка веде до розколу держави і стимулює сепаратизм недолугістю власних дій. А правда не така однозначна, як нам намагаються нав’язати. Вона дуже складна. Можливо, навіть така: www.facebook.com/ilya.buchelnikov/posts/10200503885119345 або така: http://www.thenewtimes.ru/articles/detail/77709. Треба ж і це пояснювати, а не ховати голову в пісок.

Весь позитив роботи «П’ятого» важко переоцінити, але багато чого й незрозуміло. Наприклад, регулярні «заграваннями» з Левчєнкамі, Олійниками, Бандарєнкамі, Царьовими, з тими, хто ухвалив і пропагує «закони» від 16 січня, які й спровокували найактивнішу фазу протистоянь, точніше – бунту і народного повстання, хоч майже 90 відсотків ефірного телемовлення (нехай найчастіше й устами чиновників, іноді – й у власних коментарях та оглядах) обзивають український народ «терористами», «екстремістами», не маючи жодного уявлення про етимологію і зміст цих слів.

За мовчазної згоди журналістів, більш ніж формальної позиції країн ЄС, не виключено, що телеканали «24» і «П’ятий» та деякі інтернет-канали, які спеціалізуються на живому ефірі, будуть просто заборонені або знищені, як опозиційні видання від «Батьківщини» у грудні 2013 р. - http://www.pravda.com.ua/news/2013/12/10/7005781/

У зв’язку з цим – журналістика в Україні у великій, смертельній небезпеці! Журналісти, незалежно від форм власності їхніх ЗМІ, партійної приналежності, мусять негайно і рішуче об’єднуватись, щоб не втратити професію і будь-яку перспективу в майбутньому. Або ж добровільно лізти у зашморг під назвою «масовий пропагандист і маніпулятор». У другому випадку доведеться займатись створенням ось таких роликів чи сюжетів, ось так тлумачити життя (youtube.com/watch?v=HkUKXM1R838#t=170) і тішитись побудовою щасливого майбутнього під керівництво провідної партії і вождя.

Мар’ян Житарюк,

професор,

доктор наук із соціальних комунікацій

27.01.2014

http://mgzhyt.blogspot.com/2014/01/blog-post_27.html

http://mgzhyt1.blogspot.com/2014/01/blog-post_27.html

ЗМІ – ЗМК, ЗАСІБ ІНФОРМАЦІЇ – КАНАЛ КОМУНІКАЦІЇ: ПРЕДМЕТНО-КОНСТРУКТИВНИЙ МОДИФІКАТОР

Тези Всеукраїнської науково-практичної конференції "Історія і журналістика: концепція історичної правди", 28 листопада 2008 р., Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка 

Мар’ян Житарюк, Львів

  

Медіа (англ. media) – просто засоби передачі інформації, а мас-медіа (англ. mass media) – комплекс різноманітних засобів для доставки інформації масовій аудиторії. Крім ЗМІ, це книжки, брошури, кіно, відеокасети, компакт-диски. Комунікація (communication) – передача повідомлень і спілкування за допомогою обміну інформації, масова комунікація (mass communication) – поширення інформації за допомогою преси, телерадіомовлення та інших її носіїв і виробників інформації для більшості громадян суспільства. Вона передбачає спілкування за допомогою означених засобів комунікації [1], тобто спілкування на основі інформації; соціально-культурна взаємодія людей, груп, організацій, держав та регіонів з допомогою інформаційних зв’язків [2]. Засоби масової комунікації (англ. media) – синонім до мас-медіа.

Оскільки „ЗМІ передбачає лише інформування з боку держави пасивної аудиторії” [3], помилково вважається, що вживання терміну ЗМІ (засоби масової інформації) замість ЗМК (засоби масової комунікації) необґрунтоване й застаріле, адже ЗМІ начебто відповідає умовам тоталітарного суспільства. У цивілізованих і демократичних державах ЗМІ теж інформують суспільство – не обов’язково з боку держави і не обов’язково пасивної аудиторії. Тобто традиційна преса – друкована, аудіовізуальна, яка не використовує нових можливостей інтерактиву (про них О.Гриценко слушно пише як про умову комунікації), не мусить називатися ЗМК, а ті ЗМІ, які використовують механізми реального спілкування (через супутник, інтернет), як і реклама, наприклад, можна вважати ЗМК. Іншими словами: підсистема ЗМІ є складовою підсистеми ЗМК. Популярна сьогодні теза про „діалогічність” ЗМК і монологічність ЗМІ – не точна, адже масова комунікація – не завжди передбачає суспільний діалог (це також відверто пропагандистські й рекламні кампанії), так само як найпростіша модель комунікації, яка, як відомо, одновекторна. Тому ми розуміємо поняття „ЗМІ” як спеціалізовані носії масової інформації, призначені для розповсюдження соціально значущої інформації невизначеній масовій аудиторії в широкому інформаційному просторі, а „ЗМК” – весь виробничо-розповсюджувальний комплекс системи масової комунікації: а) комунікатор-ініціатор масового соціального спілкування з аудиторією і всередині її, б) носії і канали масової інформації (ЗМІ) і в) масова інформація як засіб спілкування.

Журналістика – соціальна система, покликана шукати, переробляти і передавати актуальну соціальну інформацію з допомогою спеціалізованих комунікативних засобів (преса, радіо, телебачення, інтернет) для невизначеної масової аудиторії з метою її інформування, соціальної адаптації, а також відображення та формування суспільної думки. Журналістика – також особливий соціальний інститут , система різноманітних закладів, система видів діяльності; сукупність професій; система творів; комплекс каналів передачі масової інформації (С.Г.Корконосенко [4], Є.П.Прохоров [5], В.В.Тулупов [6]).

Уконтексті вимог часу і європейських культурних традицій, журналіст – представник творчої професії, але не державний чиновник, не прес-секретар, не маніпулятор і не політичний пропагандист, не рабсила, не чиясь власність і не товар, яким можна розпоряджатись. Журналіст – ерудована, комунікабельна, культурна, толерантна, але принципова людина, яка вміє написати текст відповідного жанру, підготувати і провести телерадіопрограму державною мовою, усвідомлюючи високу місію свого професійного покликання як соціокультурного архітектора, у фаховій діяльності керується почуттями обов’язку, патріотизму, жертовності. Журналістика – це творча професія, яка з допомогою технічних засобів і технологій професійно, об’єктивно, правдиво, неупереджено інформує, аналізує, коментує та прогнозує на користь громадян і суспільства все, що відбулося, відбувається або може відбутися. Тобто журналістика – не „піар”, не прес-секретарство, не маніпулювання і не політична пропаганда.

Переосмислення ролі професії та її значення для психосоціокультурних характеристик системи журналістики як підсистеми націополітичної системи важливе з погляду перспектив ґенезису самої журналістики: „ЗМІ” – вужче поняття за „ЗМК”, „медіа” – за „мас-медіа”, „преса” – за „масову інформацію”.

Як літописці сучасності, ЗМІ покликані інформувати суспільство, аналізувати, формувати громадську думку шляхом просвітництва і соціалізації (наближення інтересів). ЗМК – це не тільки ЗМІ, а всі можливі засоби передачі: крім традиційних (друкованих, аудіовізуальних), це й кіно та відеопродукція (і як індустрія), буклети, брошури, рекламні проспекти, комунікативні технології (серед яких – і маніпулятивні, і пропагандистські, і політичні, і психологічні операції та війни, і „паблік рілейшнз”, і асиметрична інформаційна дія), головним завданням яких є успішне здійснення впливу промовця (замовника-ініціатора-комунікатора) на слухача-глядача-читача (комуніката), досягнення конкретної мети (збільшення продажу, підняття рейтингу, примирення-конфлікт). ЗМК – ще й канали поширення/ реальності комунікації. ЗМІ – частина ЗМК, оскільки аудиторія ЗМІ надзвичайно велика – тисячі-мільйони. ЗМІ, насамперед через їхню універсальність і масовість, лише (найчастіше) інструментарій ЗМК, адже з їхнього (ЗМІ) сприяння ЗМК стають могутніми, безконтрольними, глобальними.

„Українські ЗМІ” – „ЗМІ України” – „ЗМІ в Україні”, попри нібито синонімічність, – штучна тріада, де кожен елемент окремо, всупереч асинергічності, розінтегрованості, сукупно становить ЗМК України.

Українські ЗМІ співставні з національними ЗМІ, вони акумулюють націокультурні й ментальні складові: українська мова, ідея національної держави, національної пам’яті, релігії.

ЗМІ України – це не тільки національні (проукраїнські) ЗМІ, а весь спектр мас-медіа, що зареєстровані і виходять у світ в Україні: у т.ч. російськомовні, мовами національних меншин, які сповідують і які заперечують національні вартості, традиції, по-різному трактують історичне минуле і бачать перспективи розвитку.

ЗМІ в Україні – поняття ще ширше, ніж ЗМІ України, адже додатним елементом тут чужоземні (чужомовні) ЗМІ, які, разом із зареєстрованими в Україні антиукраїнськими мас-медіа, становлять російсько-центричну більшість.

У підсумку: через відкритість інформаційного простору, вікову російську культурну експансію, сучасні інтервенційні стратегії, українські засоби масової інформації в незалежній державі Україна не просто програють накладами (масовістю), поступаються фінансовим станом, а й у хронічній залежності від зовнішніх факторів, тобто у меншості. Таким чином, ЗМІ України конструюють і модифікують ненаціональну соціокультурну систему – привабливу для російськомовних (як громадян, так і чужинців) і непривабливу для україномовних.

Сучасна українська журналістика як соціокультурний феномен ще не осмислена: не сформульовані нові завдання, не вироблені критерії, не врахований потенціал. Має місце підміна понять: і журналісти, і науковці, нехтуючи сутнісно-онтологічні, інструментально-типологічні та ідеологічно-проекційні модулятори, часом не бачать потреби розрізняти ЗМІ і ЗМК. Питання „Чим насамперед є і мають бути ЗМІ – комунікативним каналом чи засобом інформації?” зовсім не надумане, актуальне, важливе.

Спробуємо теоретично обґрунтувати проблему: ресурсний потенціал засобів масової інформації дозволяє їм розвиватись як самодостатній соціокультурній системі (підсистемі системи вищого рівня), не обмежуючись посередницько-комунікативною роллю. Журналістика – засіб масової інформації, а не (тільки) канал комунікації.

Модифікуючи структурно-типологічні, змістові характеристики і особливості ЗМК та ЗМІ, зіставляючи паралелі (аналогії) ЗМІ – ЗМК у двох концептуальних моделях – європейсько-континентальній та англо-американській („острівній”), осмислюючи сучасний стан ЗМК і ЗМІ в Україні, можна окреслити перспективи розвитку української журналістики.

В основі ЗМК – комунікація, тобто поєднання когось із кимось, чогось із чимось (технічне, дротяне, залізничне, авіаційне, автомобільне, текстове, міжособистісне, міжнаціональне, глобальне), спрямований вплив з метою реалізації певних інтересів і завдань.

Визначень комунікації більше сотні (Л.Баркер: „Процес взаємопов’язаних елементів, організованих для досягнення необхідного результату або мети” [7: 5]; К.Мортенсен: „Поведінка, пов’язана з повідомленням” [8: 14]; Дж.Маєрс і М.Маєрс: „Передбачуваний, постійний і завжди наявний процес розподілу значень та допомоги під час символічної взаємодії” [9: 11]; Г.Почепцов:„Процес прискорення обміну інформацією” [10: 19], Дж.Ґербнер: „Суть і роль повідомлень у суспільстві” [11]). Попри множинність визначень, її суть незмінна.

Г.Почепцов конструює теорію комунікації такими базовими елементами [12]: моделі комунікації; комунікація і суспільство; методи комунікативного аналізу; комунікативні процеси; комунікативні дискурси; комунікативні технології; міжнародні комунікації; інформаційні війни; психологічні/ інформаційні операції; інформаційні конфлікти в перехідних суспільствах; інформаційні війни в цивілізованому вимірі. Базові елементи містять такі піделементи: психотерапія, політичні технології, релігійні технології, менеджмент міжнародних конфліктів, примусова дипломатія, розвідка як комунікативна діяльність, асиметрична інформаційна дія, пропагандистська комунікація, елементарна модель впливу, пропагандистський аналіз, фактори збільшення ефективності інформаційної операції, особливості радіопропаганди, методи реструктуризації комунікативного простору, інформаційні конфлікти (між засобами символізації, соціальними групами, у країнах перехідного періоду, на рівні міфологій, у масовій свідомості), інформаційна асиметрія у формуванні інформаційного простору.

Хрестоматійний перелік доповнимо („осучаснимо”) низкою реальних, хоч і не названих, складових масової комунікації: телевізійна пропаганда і контрпропаганда, традиційні методи маніпуляції, методи інтернет-маніпуляції (пропаганди), стимуляції, „канібалізм” кадру, рекламний тоталітаризм, або ж кабельно-супутникові, мультимедійні та інші технічні можливості, що дозволяють контролювати і керувати як „маленькою” людиною (індивідуумом), так і цілою країною (масами).

Уже цих „ракурсів” і „перегляду можливостей” достатньо, щоб принаймні засумніватись у доцільності встановлення знаку рівності між ЗМК і ЗМІ. Моделі ЗМК важко пов’язати і з позиційними парами соціокультурних моделей журналістики (глобальна-регіональна, острівна-континентальна, друкована-аудіовізуальна, офіційна-неформальна, якісна-бульварна, демократична-тоталітарна), хоча певне позиціонування з офіційною, бульварною та тоталітарною пресою доречне.

Сутнісно-онтологічні особливості предмету „теорія комунікації”, окреслені вище, дозволяють поставити під сумнів ідентичність ЗМК та ЗМІ. За умови, що йдеться власне про ЗМІ, а не ЗМІП (засоби масової інформації та пропаганди – визначення тоталітарної доби), ЗММ (засоби масової маніпуляції), ЗММП (засоби масової маніпуляції і пропаганди).

Реалії постперебудовчого періоду, далекі від журналістики, дозволяють декларувати і сприймати імпортовану низькопробність як справжню журналістику або і як науку про журналістику. Цьому сприяють і об’єктивні фактори: утворення інформаційних, ідейних, національних вакуумів на місці ЗМІП, відсутність концепцій і мотивацій до заповнень вільних ніш, недорозвиненість ментально-культурного імунітету у представників журналістських еліт і неспроможність протистояти валунам нових, часом примітивних, ницих ідей, методик, форм творення і функціонування мас-медіа, бідність (фінансова та інтелектуальна).

1.     Гриценко О. Мас-медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: моногр. / Олена Миколаївна Гриценко. – К., 2002.

2. Землянова Л.М. Современная американская коммуникативистика / Л.М.Землянова. – М., 1995.
3. Гриценко О. Мас-медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: моногр. / Олена Миколаївна Гриценко. – К., 2002.

4.     Корконосенко С. Основы журналистики: учебн. пособ. / С.Корконосенко – М., 2004.

5.     Прохоров Е.П. Исследуя журналистику. Теоретические основы, методология, методика, техника работы исследователя СМИ / Е.П.Прохоров. – М., 2006. – 204 с.

6.     Тулупов В.В. Газета: маркетинг, дизайн, реклама / В.В.Тулупов. – Воронеж, 2001.

7.     Barker L.L. Communication / L.L.Barker. – Engelwood Cliffs: Prentice Hall, 1984.

8.     Mortensen C.D. Communication: the study of human interaction / C.D.Mortensen. – N.Y., 1972.

9.     Myers G.E. The dynamics of human communication: a laboratory approach / G.E.Myers, M.T.Myers. – N.Y., 1980.

10. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації / Георгій Георгійович Почепцов. – К., 1999. – 308 с.

11. Sharp N.W. Challenges to communication research in the age og information / N.W.Sharp // Communication Research: the challenge of the information age. – Syracuse, 1988.

26.11.08

ДЕРЖАВНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА: ВІДСУТНІСТЬ СТРАТЕГІЧНИХ ОРІЄНТИРІВ

Матеріали Звітної науково-практичної конференції факультету журналістики у Львівському національному університеті імені Івана Франка. – Львів, 2007

  

Мар'ян Житарюк, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка

У нашому розумінні, концепція державної інформаційної політики (ДІП) містить пріоритетні завдання із відтворення національних інтересів у інформаційній сфері, стратегічні напрямки їхнього досягнення, систему засобів реалізації. ДІП – „важлива складова зовнішньої та внутрішньої політики держави” [1. С.149], що охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Російський теоретик журналістики Є.Ахмадулін слушно вважає, що ефективність ДІП залежить від комплексного, системного характеру, відкритості, спрямованості на узгодження інтересів громадян, суспільства і держави [1. С.150].

Ми знаємо, що в РФ концепція ДІП [2] декларує сім базових принципів. У табличці ми спробуємо зіставити декларації та реальність.

№	Принципи	Декларується	Насправді
1.	Принцип відкритості політики	Основні заходи інформполітики відкрито обговорюються в суспільстві, держава враховує громадську думку	Переважно цей принцип не працює, адже не всі головні заходи і політико-економічні дії відкрито обговорюються в суспільстві, не завжди держава враховує громадську думку
2.	Принцип рівності інтересів	Політика однаково враховує інтереси усіх учасників інформаційної діяльності незалежно від їхнього статусу в суспільстві, форм власності та державної приналежності	Політика непропорційно враховує інтереси усіх учасниківінформаційної діяльності. Як доказ – відсутність у Державній Думі РФ опозиційних сил
3.	Принцип системності	Реалізація ухвалених рішень для зміни стану одного з об’єктів регулювання передбачає врахування наслідків для інших об’єктів і всіх об’єктів сукупно	ЗМІ РФ справді сукупно опинились під політико-адміністративним тиском
4.	Принцип пріоритетності вітчизняного виробника	За рівних умов, пріоритет надають конкурентноспроможному вітчизняному виробникові інформаційно-комунікативних засобів, продуктів та послуг	Тут розбіжностей немає, щоправда, „надання пріоритетності” не обмежується внутрішніми кордонами РФ, адміністрування у сфері ЗМІ (часто – агресивне) поширюється і на сусідні держави
5.	Принцип соціальної орієнтації	Головні заходи ДІП повинні сприяти забезпеченню соціальних інтересів громадян Росії	Реально йдеться про забезпечення політико-економічних інтересів російських олігархів
6.	Принцип державної підтримки	Заходи ДІП, скеровані на інформаційний розвиток соціальної сфери, фінансуються переважно державою	Частково дотримано
7.	Принцип пріоритетності права	Розвиток і застосування правових та економічних методів пріоритетні перед будь-якими формами адміністративних рішень проблем інформаційного середовища	Цей принцип дотримується переважно в показових (вибіркових) ситуаціях

Як бачимо, концепція ДІП РФ більше декларативна, ніж реальна. Головна причина – не стільки нещирі наміри розробників, скільки зміна політичної еліти наприкінці 90-х (закінчилась епоха ліберала Б.Єльцина, обрання Президентом авторитарного прагматика В.Путіна). Не виключаємо, що, за інших історичних умов, ця концепція була б життєздатною.

В Україні, на відміну від РФ, немає і такого документа. Тобто ДІП кожен розуміє на свій лад. Те, що пробували робити в цьому керунку, радше демагогічний авантюризм, аніж турбота про інформаційну безпеку. Так, ще 1997 р. на Раді нацбезпеки та оборони України йшлося про інформаційну сферу, де висловлювалось занепокоєння з приводу... „присутності іноземного капіталу в українських ЗМІ” [7]. РНБОУ проігнорувала той факт, що, по-перше, це світова практика, яку неможливо заборонити якоюсь постановою, вдала, що не розуміє, чому створення певних преференцій національним інформаційним виробникам має базуватись не на вибірковості (того підтримую, цього – ні), і, по-друге, як показує час, насправді ЗМІ з іноземним капіталом фінансово розвиненіші, стабільніші і, крім російського, політично толерантні. Як наслідок численних засідань РНБОУ, Президент України Л.Кучма підписав відповідний указ (№663/97 від 21 липня 1997 р.), яким міністр інформації З.Кулик у 1998 р. скористався для... закриття опозиційного до Президента України видання „Правда Украины”. Далі – більше. Одного з чільних представників СБУ О.Бєлова Л.Кучма призначив заступником секретаря РНБОУ і головою новоутвореної Комісії з питань інформаційної безпеки, головне завдання якої – розробка пропозицій щодо реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки [6].

Київський вчений І.Слісаренко [5. С. 49-53], досліджуючи проблеми національних інтересів, національної безпеки України та ЗМІ, ще 1999 року звертав увагу на численні псевдоспроби формування дієвої ДІП, на підміну необхідності прогресивної концепції всілякими регуляторними та обмежувальними кроками, критикував новітніх інтерпретаторів подібних рішень (О.Литвиненка [3. С.32-36], І.Бінька, В.Заблоцького [4. С.124-125]).

І справді, що традиційно в нашій науковій чи навколонауковій літературі прийнято вважати загрозами інформаційній безпеці? Не вдаючись до аналізу, нагадаємо, що, за І.Біньком та В.Заблоцьким [4. С.124-125], це, наприклад:

- слабка інтегрованість України у світове інформаційне поле, недостатня кваліфікованість й активність її інформаційних служб;

- використання ЗМІ окремими політичними силами;

- негативні наслідки міжпартійних відносин;

- вплив міжконфесійних конфліктів;

- некомпетентність працівників державних органів та установ;

- недостатній професійний рівень працівників ЗМІ;

- вплив на ЗМІ організованої злочинності, мафіозних структур;

- недосконалість технічного захисту інформаційного простору України;

за О.Литвиненком [3. С.32-36], – присутність іноземного капіталу в українських ЗМІ.

Якщо говорити про нашу оцінку, то можна погодитися з авторами лише у трьох моментах: а) слабка інтегрованість України у світове інформаційне поле; б) некомпетентність працівників державних органів та установ; в) недостатній професійний рівень працівників ЗМІ. Усю решту навіть важко пояснити. Коли РНБО відкрито публікує те, що ми скорочено виклали, як підґрунтя для нацбезпеки, то, очевидно, щоб його позбутись, необхідно ухвалити наступні „демократичні” рішення:

- заборонити усі опозиційні політичні сили, які, по-перше, насмілюються використовувати ЗМІ, по-друге, псують міжпартійні відносини;

- заборонити усі, можливо, крім однієї, релігійні конфесії, бо маємо „міжконфесійні конфлікти”;

- заборонити усі ЗМІ, щоб на них не впливали нездоланні мафіозні структури та численні злочинні угруповання;

- заборонити /вдосконалити технічні засоби, щоб тотально контролювати й інтернет;

- обгородитись колючими дротами, щоб не допустити іноземного капіталу, в т.ч. й інвестицій...

Нам видається, що предмет розгляду під таким кутом зору – наче театр абсурду, проте ми не можемо його уникнути, адже це – підґрунтя для указів (частково тут згаданих) та постанов, обов’язкових до виконання. Нас дивує, що, попри таку законодавчо-регуляторну політику, знаходились відчайдухи-інвестори та доморощені професіонали-менеджери і журналісти, які, попри все, щось починали, будучи навіть поперек горла РНБОУ, Президентові та його Адміністрації (згадаймо „темники”), ВР України, багатьом іншим.

Ми солідарні з РНБО лише в тому, що інформаційний простір – не прохідний двір. Його треба захищати, формуючи ДІП концептуально, детально продумуючи стратегію і тактику, насамперед забезпечуючи внутрішній і зовнішній баланс інформації (і надавачам, і отримувачам). Держава (руками найвищих посадовців та бездіяльністю ВР України) справді 16 років „вмиває руки”, бо, по-перше, ніяким чином не прислужується до підтримки національних медіа для роботи за кордоном (відкриття, купівлі нерухомого майна для закордонних бюро – потенційно рекламно-просвітніх центрів України), по-друге, не спромоглась легалізувати спеціальність „міжнародна журналістика” (навіщо готувати своїх міжнародників, коли інформаційні послуги пропонують сусіди, передовсім росіяни?), по-третє, довгий час домінує закулісність, подвійно-потрійні стандарти ліцензування, прагнення не забезпечити конкурентні можливості діяльності, а постійно їх обмежити.

Чи все це якось вписується в контекст сучасної європейської концепції преси (суспільної відповідальності)? Чи такі підходи і правила допустимі та зрозумілі в Європейському Союзі, в любові до якого освідчується щораз більше українських політиків та чиновників? Чи, можливо, ліпше клонувати концепцію ДІП РФ, щоб і вівці цілі, і вовки ситі? Хіба завжди і все можливо виконати?

____________________

1.     Ахмадулин Е. Краткий курс теории журналистики. – Ростов н/Д, 2006. – 272 с.

2.     Концепция государственной информационной политики. – М., 1999.

3.     Литвиненко О. Інформаційна безпека – складова національного суверенітету // Політика і час. – 1997. – №4. – С.32-36.

4.     Національна безпека України, 1994-1996 рр. – К., 1997. – С.124-125.

5.     Слісаренко І. Національні інтереси, національна безпека України та засоби масової інформації // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – К., 1999. – С.49-53.

6.     УНІАН, 1998, 4 лют.

7.     Урядовий кур’єр. – 1997. – 24 лип.

22 червня 2007 р.

Гальмування вищої освіти через середню – найбільша проблема

Тези Міжнародної  наукової конференції «Журналістика 2006: українське журналістикознавство та освіта  в контексті євроатлантичного процесу» (25-26 травня 2006 року, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка)

Мар’ян Житарюк, м. Львів

Говорити про реформу вищої освіти загалом і журналістської зокрема потрібно давно. Виходячи з прагнень наблизити українські освітні стандарти до європейських, треба буде багато що переосмислити, змінити, відкоригувати. Певним парадоксом цієї життєвої необхідності є те, що, не цілком усвідомивши масштаби і суть трансформацій (переважно йдеться про тотальне запровадження рейтингового навчання-оцінювання, обмін навчальними програмами, студентами і викладачами), ми на всіх рівнях (від Міносвіти до вишів) сприймаємо нову стандартизацію освіти, відповідно до Болоннської угоди, якщо не як життєву необхідність, певний прорив, то як кимось і колись визначений безальтернативний дороговказ. Тобто переважно альтруїстично-байдужі, емоційно-приречені, але, по-піонерськи, “завжди готові”... До всього. На жаль, “готові” більше на словах.

Навіть коли вся система вищої школи України виконає все бездоганно (тут багато сумнівів, об’єктивних і суб’єктивних перепон), “болонізація” нашої освіти не буде справою легкою, вдалою чи ефективною, за умови подальшої, системної і тотальної деградації середньої школи. Маємо ситуацію, близьку до кулінарії, коли, з допомогою поліпшення форми (дизайну) і навіть якіснішого шоколаду, прагнуть заховати тверду, напівґумову начинку, або ж гарним кремом полити мокрий чи крихкий (непридатний до споживання) корж.

Від цього великого суспільного обману найбільше користі матимуть ті студенти і викладачі, які, не будучи обов’язково найкращими, по-перше, найзаможніші (без фінансових важелів стримування), по-друге, вільно володітимуть англійською (німецькою, французькою). Вони мандруватимуть Європою (не кажу: навчатимуться чи працюватимуть) на свій кошт чи на ґранти, отримають дипломи (українські чи закордонні) і, як фахівці, мабуть, додому не повернуться, радше як гості чи радники.

Простіше кажучи, з одного боку, нас, як наслідок, очікує посилення відтоку інтелекту (у близькій перспективі європейці, мабуть, не захочуть вивчати українську, щоб цей відтік компенсувати), з іншого боку, відбуватиметься подальший релятивізм вищої школи, пошук нових, бездоганніших форм (етикетки) для приховування й надалі низької якості (бази, яку закладає середня школа). На цьому ґрунті будуть очевидні дві яскраві тенденції: а) масове зовнішнє (не онтологічне) уподібнення українських спудеїв та їхніх наставників до загальноєвропейського, розчинення меншого в більшому тілі; б) занепад фундаментальних наук і досліджень, які вже нині ледь животіють, бо ж на це ніхто, крім нас, не виділятиме кошти, а ми, як відомо, фінансуватимемо упаковку-обгортку.

Звісно, нікому з нас не хотілося б, аби ці, гірші, варіанти розвитку-занепаду української освіти були реалізовані. Про це йдеться не задля прогнозування, а для осмислення суті негативних тенденцій та явищ і запобігання.

Нині випускники середніх шкіл, яких зараховують (принаймні 50 відсотків за формальним конкурсом, а не реальним) на платну основу, і не тільки на платну, дуже поінформовані (розвинуті з погляду мультимедіа, нових технологій), але зовсім нічого не навчені. На математичні факультети приходять люди, що не знають таблички множення, на журналістику – без знання граматики, морфології, словотвору, синтаксису, літератури (бодай загально!). Але ж більшість – з надзвичайними амбіціями, високим самоуявленням, зверхністю до викладачів-жебраків.

Чи завдання вищої школи (насамперед університетів) повторювати курс середньої школи, витрачати на це бюджетні чи інші кошти? Чи може бути якісна вища освіта за нікудишньої матеріально-технічної бази і середньої зарплати викладачів 1000-1100 гривень ($200-220)? Як на мене, насамперед суспільство має дати відповідь на ці запитання, а вже потім розгортати пропагандистські кампанії про щось інше.

У Швеції, наприклад, в університетах, не повторюють шкільні курси, які вже засвоєно, а не пройдено! Головну увагу зосереджують на професійно-орієнтованій підготовці. Держава, яка може собі дозволити давати освіту виключно на безоплатній основі, тобто держава багата, не має коштів, аби по декілька разів безрезультатно вивчати одне і те ж. Ми, виявляється, можемо. І без жодних застережень.

Допоки не навчимось бачити корінь проблем, доти будь-які розмови про освіту матимуть ритуальний, а не патріотичний чи бодай раціональний характер.

Мар’ян Житарюк, м. Львів

к. філол. н., доцент, докторант Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка

17.05.06