Відлуння ідей Чаадаєва в українській суспільній думці. Дещо про глобалiзм думки i чину

з Виступу Мар'яна житарюка на презентації книги перекладів П.Я.Чаадаєва українською мовою в бібліотеці української літератури в Москві (10-11 листопада 2006 р.)

“Я загубився в розумових пустелях своєї країни і довго вважав, що тільки я один витрачаю свої сили в цій праці або маю тільки кількох товаришів, які розлетілися по землі. Потім я побачив, що весь мислячий світ рухається в тому ж напрямку. Великим став для мене той день, коли я зробив це відкриття”.

П.Я.Чаадаєв (з листа до Шеллінга)

Петро Якович Чаадаєв (1794-1856) є непересічною постаттю в європейській історіософській думці першої половини ХІХ століття, його твори досі читають у Західній Європі, частково (з допомогою електронних бібліотек) відбувається реабілітація його імені і на батьківщині – в Росії, хоч, як відомо, за життя царський режим визнав його божевільним (“за необхідністю”, – як напише згодом сам філософ та публіцист). П.Я.Чаадаєв – не просто своєрідний камертон любові, християнства, гуманізму, який не визнає вищості однієї особи над іншою, бо від народження – всі рівні. Його ім’я давно повинно бути поряд із Т.Карлейлем, Р.Емерсоном, Т.Масариком та іншими мислителями-людинолюбцями.

Були спроби закинути нам надмірне захоплення представником російської філософської думки. Це – від незнання, сподіваюсь. Суть позиції П.Чаадаєва зводиться до любові, в основі якої – християнські всепрощення і просвітництво. Як відомо, сенс цих понять – понад кордонами, він вічний. Саме тому (і цілком слушно) П.Чаадаєва називають родоначальником російської релігійної філософії. З огляду на це, було б щонайменше нерозумно не бажати долучитись до світових взірців християнського гуманізму, до дискурсу антиімперіалізму, тим паче, що мислитель жодного разу не виступає проти України та українців, хоч і називає нас “руссами”.

Твори П.Чаадаєва, які можна назвати сміливими спробами (чи не вперше!) об’єктивно осмислити російську історію та російську національну ідентичність, не пішли Росії на користь. Вони викликали в російській громаді небачене обурення, осуд, прокляття. Образи переважили Правду, гонор – не дозволив розмислювати над простими питаннями... Хто знає, можливо, якби в Російській імперії бодай трохи прислухались до голосів своїх пророків, світ ніколи не знав би Жовтневого перевороту 1917 року, а такі злі генії, як В.Ульянов (Лєнін), не писали б криваві сценарії переділу світу й не розбудовували б Росію, а згодом – СРСР, за утопією Платона (“Закони”).

Так, П.Чаадаєв, можливо, був різким. Але хіба Правда завжди солодка і приємна? Ось уривки з першого філософічного листа: “Ми (росіяни. – М.Ж.) живемо лиш найобмеженішим сьогоденням, без минулого й майбутнього, серед мертвого застою”, “...у нас немає нічого індивідуального, на що могла б опертись наша думка, але, відособлені дивною долею від всесвітнього руху людського, ми також нічого не сприйняли і зі спадкоємних ідей людського роду”. Цьому теж є пояснення: “Народи – настільки ж моральні, як і окремі особистості. Їх виховують віки, як окремих людей – роки. Але ми, можна сказати, – народ винятковий. Ми належимо до тих націй, які мовби поза родом людським, а існують лишень для того, щоб дати світові який-небудь важливий урок”.

Чи почули П.Чаадаєва в Росії хоча б сьогодні? Без сумніву, ні. Інакше Кремль не розпочинав би того, що зараз офіційні імформрупори бездумно і з байдужою холодністю називають “антитерористичною операцією”, “спецзачистками” тощо, ніби йдеться не про чеченський народ, не про матерів, дітей та старих, а, наприклад, про щось дуже буденне, як-от: “світить сонце” . Виняток – окремі інтелігентні кола, але вони – контреліта. І це – у ліпшому випадку. Кажучи просто, попри видання його творів і їхнє поширення в Інтернеті, російський пророк у рідній вітчизні далі чужий.

За життя П.Чаадаєва надруковано лише один твір – перший філософічний лист. Ця подія мала місце у журналі Надєждіна “Телескоп” (1836). Як наслідок – журнал закрито, редактора ув’язнено, а автора проголошено (не діагностовано!) божевільним. Твори енциклопедиста П.Чаадаєва, який об’їздив цілу Європу, виходять переважно французькою, англійською, німецькою, проте вони заборонені в Росії. Лише напередодні Першої світової війни було видано двотомник “Сочинения и письма” (Т.1-2. – 1913-1914). Та й за часів СРСР нам дозують правду, спотворюють уявлення про нього. Можна сказати, для широкого загалу П.Чаадаєв – постать майже невідома, навіть не всі гуманітарії до ладу можуть щось про нього сказати. Дарма. Він заслуговує на визнання, осмислення, мабуть, не менше, ніж більшість загальновизнаних мислителів – від античних часів до сьогодення. І це – не високі слова. Щоб переконатись у глибокодумності, освіченості П.Чаадаєва, варто прочитати його твори.

Вони – філософські й публіцистичні твори – не данина часові, не замовлення академічної установи, не графоманство з метою заробити. Ні. Це – стан, порив душі, очищення сумління, і біль, і розпач, і надія, і віра, і любов. Його тексти народжені не хворобливою уявою, яку приписували сучасники, а глибоким аналізом (часто першоджерел) літературних, біблійних, культурно-мистецьких пам’яток давнини і свого часу – від грецької та римської антики, Китаю, Індії, Єгипту – до сучасної (початок ХІХ ст.) Європи та Росії.

*    *    *

Оскільки творів українською мовою П.Чаадаєва раніше не видавали (мабуть, і не перекладали, хоч іноді цитували та осмислювали), ми вирішили якось заповнити цю міждисциплінарну “білу пляму”, насамперед цікаву філософії, публіцистиці, історії, літературознавству, богослов’ю. Тексти для опрацювання (російською) ми, тобто я з дружиною Вікторією, яка мені допомагала, аби це видання було підготовлене до друку, взяли з інтернету. Я переклав перший і третій з “Філософічних листів”, “Апологію божевільного”, “Уривки та різні думки (1828-1850-ті роки)”, “Декілька слів про польське питання”, дружина – інші шість “Філософічних листів” – другий, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий.

Робота була складна, але цікава. Можливо, не все вдалось передати беззастережно, ми, зрештою, і не претендували на найдосконаліший літературний переклад, однак, гадаю, суть і хід думок П.Чаадаєва нам вдалось подати зрозуміло.

Окремо хотіли б подякувати всім, хто впродовж нашої перекладацької праці, редагування, коректури надихав, морально підтримував, насамперед – моїй родині. Присвячено переклад нашим діткам – трирічному Богданчикові і дворічній Оленці.

І

Препозиція постановки питання відображає не тільки перманентний стан речей, а є також синонімом до російського імперіалізму, комуністичної ідеології ХХ ст. чи великодержавного шовінізму. Актуальність проблеми посилюється не стільки звичайним нашим сусідством (хоч і цього було б досить, щоб про це говорити), а окресленням шляхів розвитку на величезних географічних просторах (майже шоста частина світу) понад сотні народів і народностей та їхнім впливом на загальносвітові процеси.

Постпозиція ж цікавить нас теж двояко. По-перше, хоч це і не панацея від усіх бід, проте російський мислиннєвий потенціал, максимально сконцентрований у творчості та діяльності П.Чаадаєва, розвинений і дещо спримітизований та звульгаризований західниками, спромігся на інтелектуальний прорив і непопулярну, небезпечну для імперіалізму громадянську позицію. По-друге, в контексті без двадцяти років двохсотліття від сформування платформи, цивілізаційний європоцентризм не тільки не перестав бути життєвою концепцією, а й постає перед російством і світом у значно ширшому, обнадійливішому контексті. Скористатися б цим шансом!

Оскільки задекларовані проблеми, попри самодостатність, потребують осмислення діяльності багатьох мислителів-публіцистів, представників гуманізму, християнства, речників антиімперіалізму та носіїв загальнолюдських цінностей, зрозуміло, однієї статті замало. Обмежимось поглядом-розумінням діяльності одного з піонерів загальноєвропейського культурно-історичного розвитку, європейських традицій Росії – Петра Яковича Чаадаєва (1794-1856).

Постать П.Чаадаєва цікава для нас, українських дослідників публіцистики, не тільки тому, що він – досі невизнаний пророк своєї вітчизни – Росії, один із небагатьох чесних високоосвічених християнських філософів і публіцистів світового значення, дуже популярний сьогодні у прогресивних наукових колах, зокрема серед молоді. Принципово важливе інше – історична правда. Ця правда полягає в тому, що не тільки представники пригноблених російським імперіалізмом націй були спроможні (і спромоглись) на жертовність на благо націй (як, наприклад, Т.Шевченко), що не всі росіяни, які мають добру освіту і певне становище в суспільстві, навіть знайомі з царем, по-перше, шовіністи, по-друге, здатні на сумнівні угоди (так звані компроміси) із власною совістю та гідністю.

Визначальним моментом, таким собі лакмусовим папірцем усвідомлення національної шляхетності і готовності (здатності) зробити черговий, позитивний, крок для розбудови Росії, є справедливе і чесне ставлення (насамперед у науковому середовищі, потім – представниками влади і ламанням старих стереотипів серед громадськості з допомогою ЗМІ, художньої літератури, кінокультури тощо) до своїх, російських умів, позбавлення їх численних тавр, у тому числі й “божевілля”. Як на мене, наївно сподіватись від кремлівських владоможців на чудо – адекватно оцінювати зміни у світі, насамперед, у слов’янському світі, і тим паче ставитись до них з повагою, допоки не буде поставлене й реалізоване просте і водночас дуже складне завдання – стати чесними бодай перед собою (як у минулому, так і сьогоденні). Допоки не почуємо каяття за російських “божевільних”, за злочини спочатку імперіалізму, а потім більшовизму (нищення націй, заборона інших, крім російської, мов, культур, традицій, спустошливі війни, голодомори-геноциди, репресії тощо), марно сподіватись від російського владної та науково-презентаційної еліти бодай якогось розвитку гуманізму, християнства, свобод і прав людей.

Відхід від прописаних ще 11 століття істин у “Слові про Закон і Благодать” Іларіона та “Повчанні дітям” Володимира Мономаха (у першому творі йдеться про Старий і Новий заповіти, про П’ятикнижжя Мойсеєве, яке віджило, бо базувалось на ненависті, і про Христову віру, основану на любові до ближнього; ближній – не тільки володар, а навіть бідняк, бо перед Господом усі рівні; Мономахова праця-пам’ятка – це кодекс середньовічного монарха. Як відомо, потомки київських князів були практично в усіх європейських монархіях, адже сама Русь – це передова держава) дозволяє припустити, що для правлячої Москви (Петербурга) ці писання завжди були чужими, недолугими, непристосованими, а часом непристойними. Парадокс, але політично витримані і кон’юнктурні гасла: “ми – брати-слов’яни”, “Київська Русь – колиска трьох братніх народів” тощо стали домінантами історичного розвитку, навіть попри ігнорування глибинних думок Іларіона й Мономаха, попри спалення Батурина і знищення Запорозької Січі, попри великі переселення (українців на північ та схід, а росіян та інших, слухняніших, на південь (Україну)...

Я схиляю голову перед усіма національними пророками в Російській імперії. Вони розуміли, що їхні вчинки переважно тотожні биттю голови об скелю, але за жодних обставин не втрачали віру. На відміну від правителів, які ніколи не знали, що таке Віра, що таке Надія, що таке Любов. І не хотіли знати. Тому й не розуміли жертовності, справжньої, не для слави. Я належу до тих, хто вважає, що Віра, помножена на діяльну Волю, здатна здолати найміцніші мури. Прикладів дуже багато – Т.Шевченко і Україна, Берлінська стіна, крах, здавалося б, вічних імперій... Водночас, я не такий ідеаліст, щоб стверджувати, буцімто Росія вже готова почути своїх пророків, змінитись і побачити світ по-новому, не з захмарної висоти, з точки зору націонал-шовінізму, а як рівний із рівним.

Отже, на мою думку, однією з таких лікувальних “пігулок” насамперед для Росії, а для нас це швидше приклад, може бути творча і життєва діяльність П.Чаадаєва.

* * *

Глобалізація давно стала об’єктивною реальністю, незважаючи на те, що не всі готові навіть зараз це визнати. Для одних ера глобалізації почалася з винаходом інтернету, для інших – з початком ери сателітарного телебачення, ще інші називають “початком кінця” створення кінематографа або електронних ЗМІ... Насправді ж це не зовсім так. Адже названі критерії ідентифікації поняття – це лише трансформаційно-цивілізаційні ознаки розвитку феномену, найвиразніші сегменти осучаснених форм, які, по-перше, стрімко розвиватимуться й надалі, по-друге, змінюватимуть світовий розвиток, по-третє, не оминуть нікого й ніде, незалежно від бажань, активних дій чи повного ігнорування окремих людей, етнічно-культурних груп, націй та континентів.

Я належу до тих, хто не завжди і не всім захоплюється у зв’язку з посиленням глобалізаційного фактору, однак я не можу поділяти позицію тих, котрі вважають, начебто можна якимось чином “зберегти нейтралітет”. Вже сама історія показала, що “зберегти нейтралітет” практично не вдалось жодній нації, хіба що окремим тубільцям чи сніговій людині. Винайдення письма, пісні, печерні написи (малюнки) – ніщо інше, а зародки глобалізації, так звана нульова або початкова стадія глобалізації. Звісно, не до кінця осмислена. Першою фазою глобалізації я б назвав появу релігій, перших книг, написаних на стилеті чи пергаменті, наприклад, уставом, згодом – скорописом, і перших бібліотек. Не так важливо, який відсоток населення мав до цих творів доступ. Водночас царі-королі-імператори і частина їхньої свити була не просто грамотними, а й доволі освіченими людьми, які не тільки читали, а й самі писали – і таким чином впливали не тільки на своїх сусідів-лідерів, а навіть на інші народи. Якщо це не допомагало, закріплювали свої дії численними війнами, водночас творячи культурні інтервенції з допомогою сили, насилля, грабунку... Друга фаза глобалізації – винайдення, з одного боку, гусячого пера, з іншого – друкарського верстату. Третя фаза – поява газет і журналів. Четверта – винайдення радіо, п’ята – кінематографа, шоста – телебачення, ядерної зброї, сьома – супутникового телебачення, восьма – інтернету... Зрозуміло, що нумерація тут радше символічна, ніж беззаперечна. Це ж стосується і характеристик.

Умовно кажучи, розвиток планети має свої фази розвитку, як і будь-якого живого організму. Нині стверджувати свою непричетність до глобалізації, це те саме, що відмовлятись од власної руки або голови, себто доводити щось неймовірне на кшталт: ноги самі по собі і не залежать від думок, продукованих головою. Навіть найбільші заперечувачі глобалізації ніяк не доведуть власного офсайду, адже не відмовляються від читання книжок, написання статей (чи пером-ручкою, чи на комп’ютері), оприлюднення власної позиції, не проміняють власне помешкання, обладнане радіо і телебаченням, на скитське існування, без надлишку, попри екологічну катастрофу і вичерність традиційних видів енергоресурсів не відмовляться від пересування в авто(бусах), поїздами, кораблями, літаками – на зміну газові й нафті невдовзі прийдуть термоядерні капсули, екологічно безпечніші та економічно доцільніші, що здешевлюватимуть енергоресурси майбутнього, порівняно з традиційними, у десятки, сотні разів. Тобто нині вже очевидно, що людина не здатна зупинитись на досягнутому і вдовольнитись існуючим. Людині завжди мало, вона завжди жадібна й незадоволена. Зрештою, це можна назвати агонією цивілізації. На жаль, це – теж факт, який, завдяки багатотисячолітній історії, вже незворотній, хоч до повного кінця можуть пройти ще десятки тисяч років. Як і людині, яка проходить свій земний шлях (цикл) розвитку – від народження до відходу в інші форми, так і планеті Земля цей шлях призначено. Який він – багато в чому залежить саме від людини.

Отже, підтверджую свою думку: ми всі в системі світової глобалізації. Заперечувати це – не розуміти людського покликання, не бажати долучитись до створення глобалізаційного позитиву, який унеможливив би принаймні на певний час тотальне самознищення.

Боги були першими, хто своїм прикладом, навіть через самопожертву, показав справжнє покликання людини – не кажу “людини розумної”, маю на увазі “людину живу”, діяльну. Далі були пророки, апостоли, святі, священослужителі, окремі громадяни. Нині, у світі максимально інтенсифікованому та прискореному, надзвичайно збайдужілому та релятивізованому, тобто безпринципному, значною мірою обов’язки сіячів діяльності, творців позитиву мають виконувати і журналісти, які не тільки мають себе відокремити від усього довкола, мовляв, “ми тільки ретранслятори” – чужих слів, думок, вчинків, а й мають бути творцями, ґенераторами філософії любові, домінування життя. Себто мають взяти на себе обов’язки сучасних апостолів правди, хоч як важко це не було б. Щойно матимемо такі добрі паростки, можна буде трохи зітхнути. Бо це означатиме, що народжується Нова Людина, яка не протиставлятиме себе всім, а об’єднуватиме всіх довкола себе, що не задкуватиме і не ховатиметься від інших, а відкрито, щиро і жертовно творитиме для інших, тобто змінюватиме усе негативне, що назбиралось у глобалізаційному процесі за тисячоліття, на позитивне, тобто людина як мізерна, крихітна істота матиме унікальний шанс позбавитись власних численних недуг (не стільки фізичних, скільки моральних) і вилікувати, себто відродити щасливе життя (не те, що нині, коли всі зовкола плачуть – від голоду, воєн, терору) на Землі.

Розумію, що ці думки можуть бути не надто популярні, дуже несподівані, навіть шокуючі. Розумію, що, можливо, не всі готові їх прийняти і схвалити – я не прагну цього. Значно важливіше, бодай на цьому етапі, - дати поживу для розмислу, ніж стверджувати істину. Істину не знає ніхто.

ІІ

Працюючи над текстами антиімперського, християнського філософа і публіциста П.Я.Чаадаєва, довгий час ігнорованого на його батьківщині – Росії, неправильно трактованого в тоталітарну добу СРСР, мимоволі ловиш себе на думці: наскільки сучасним, ємким, позитивним з точки зору глобалізації було, є і буде його Слово. Ця людина або зарано (на кількасотліт), або запізно (аналогічно) народилась, бо сучасники його або ще, або вже не могли зрозуміти. І досі, як на мене, нащадки П.Чаадаєва не готові адекватно сприйняти написане в першій половині 19 ст. Якщо це було б не так, Росія не мала б таких царів (з “тупим виглядом”, “олов’яними очима” – Чаадаєв про Олександра ІІ), не допустила б панування геніальних тиранів (Леніна, Сталіна), та й зараз заслуговувала б не на самозакоханого і мізерного правителя (та й узагалі не на правителя), що не приховує (часом хизується) власних маніакальних комплексів...

Уже нині можна стверджувати, що російська наукова думка у сфері філософії, публіцистики, політології не матиме значного розвитку без переоцінки та осмислення своїх видатних “божевільних”, представників антиімперського дискурсу, принаймні починаючи з 19 ст., з П.Я.Чаадаєва.

В усіх своїх творах (чи то написаних у Росії, чи то за кордоном, зокрема у Франції) П.Чаадаєв постає вірним сином своєї землі, справжнім патріотом, схвильованим і небайдужим, інтелектуалом і християнином, людиною самовідданою у своїй праці та любові до інших (незалежно від віри і країни) і безкомпромісною до брехні, словоблуддя, псевдоосвіченості... П.Чаадаєв не визнає фальшивих авторитетів, він – незламний у своїй вірі та переконаннях, хоч готовий до самопожертви задля істини і справедливості, задля передачі зерен правди і науки. П.Чаадаєв своїм життям і вчинками відкидає релятивне, хоч і Шекспірове, – “підпорядковуйся навіть собаці, коли вона при виконанні службових обов’язків”, йому значно ближче Сковородинське – «найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але для неї не народжена».

Як і Г.Сковорода, якого називали українським Езопом, Сократом, Горацієм, П.Чаадаєв вважає, що не все отрута, що неприємне на смак. У “Філософських листах”, під час своєрідної переписки з Катериною Паніною, освіченою та небайдужою молодою особою, яка “не заглядала в Євангеліє” і “не ходила до церкви”, оголюючи загальнолюдські і конкретноросійські проблеми віри, культури, мистетцтва, історії тощо і прагнучи донести до її серця власні відчуття і знання (“не отруту, хоч і неприємну”, а правду, щоб виправити ситуацію), Петро Якович натикається на грізну скелю – холодну й непоступливу, черству і байдужу, войовничу і безкомпромісну. Звісно, після публікації першого і єдиного філософського листа ніщо не могло порятувати його від царської люті Олександра ІІ.

Хоч наш герой і не цитує Сковороду, все ж своїм характером він дуже схожий на великого українця. Щоправда, Сковорода живе і творить у 18 ст., а Чаадаєв – у 19 ст., різні царі (там – цариця, а тут – цар), але імперіалізм однаково неприємний на запах, дотик, вигляд. Він – нестерпний. Для російських цариць Сковорода – це тільки непоганий співак у придворному хорі, але погана людина, яка відмовилась від життя в палацах, “не оцінила доброти”, а Чаадаєв – навіть не співак, а нахабний вульгаризатор “його пресвітлості”.

“Апологія божевільного” (1837, опубліковано лише по смерті в Парижі зусиллями князя Гагаріна) – певне пом’якшення тональності, виголошення жалю з приводу того, що його не зрозуміли, звинуватили, зробили хворим, а більше – що відначально не сприймали серйозно. Це – певний розпач не через те, що його розуміння християнства, історії спотворене, а через те, що від початку дискусії справа не зрушила з мертвої точки, що губиться час... Так, тут теж глибинне Сковородинське – “більше думай і тоді вирішуй!”.

Публіцистика П.Чаадаєва – це не тільки розвідки на актуальні теми (як, наприклад, “Декілька слів про польське питання”, де чимало тез витримано у стилі слов’янофільства), а й оцінка та аналіз розвитку й надбань цивілізації, місця Росії у світі, гірка, але об’єктивна правда (“Про культуру”, “Філософські листи” – з точки зору західництва), яка багато в чому збігатиметься з тезами пізнішої праці М.Костомарова “Дві руські народності”, опублікованої у петербурзькому журналі “Основа”.

Попри всю значущість, планетарність мислення (звісно, були в П.Чаадаєва і слабкі місця, насамперед позитивна оцінка значення Петра Першого), ні громадськість, ні культурно-мистецький світ, ні влада не прагнули прислухатись і тим паче визнати слушність голосу, волаючого в пустелі. Для перших і других таке визнання означало б, по-перше, зайняти позицію переслідуваних і непопулярних, по-друге, визнати власну слабкість, для влади ж це був би початок кінця. Отже, ніщо інше – тільки егоїзм та пиха стають на заваді зародженню і розвитку російської державності не за імперською, а європейською моделлю, запропонованою П.Чаадаєвим ще 175 років тому. Натомість глобалізаційні процеси у світі через російський чинник, один з надпотужних на той час, розвиваються й інтенсифікуються зі знаком “мінус”, себто як суцільний негатив.

Звісно, що пізніше, у ХХ ст., Росія посилила свій імперіалізм через більшовицький тоталітаризм, а всі сателітні народи не могли визволитись до розвалу СРСР не тільки через ігнорування П.Чаадаєва (певний виняток – 1913-1914 рр., коли все ж побачив світ двотомник “Сочинения и письма”), через відкидання позитиву глобалізації, запропонованого так давно у вигляді цивілізаційного європоцентризму.

Крім Чаадаєва, були й інші особистості, так звані пункти, рятівні соломинки, відліку розвитку за іншою моделлю. Але імперросійство більше було готове до того, що потім призвело до Жовтневого перевороту, в радянській історії відомого як Велика жовтнева соцреволюція, до пошуків і продовження себе у вигляді нового, ще централізованішого, мілітаризованішого й агресивнішого полідержавного утворення, своєрідного спрута – СРСР. Водночас великоросійський шовінізм (націонал-шовінізм) не щезає, він трансформується, адаптується і навіть зміцнюється. У цьому велика загроза для цивілізованого світу, для світу християнського, європейського, базованого на європейських традиціях, загалом європоцентричного, відкритого і незахищеного (як за часів Гітлера). Оскільки новітня російська “демократія” в особі своїх керманичів обирає шлях “мочіть в сортірє”, “дєлать зачісткі”, “ліквідіровать бандформірованія” тощо, то, звісно, для білокам’яної думки, щирість і розпач одного зі своїх визначних пророків і речників антиімперіалізму, того, хто задля іншого, позитивного і духовно-морального шляху розвитку вітчизни не зважав на себе, на жаль, і далі залишається “божевільним” розпачем, слабкістю, бо сила, вочевидь, це – невичерпні природні багатства і ядерна зброя.

* * *

Звісно, про проблеми глобалізації і її розуміння, про завдання журналістики майбутнього можна було б написати цілу книжку.

Для повнішої аргументації власної позиції (не наполягаю, що єдиноправильної) подаю деякі цитати П.Чаадаєва, наче кров’ю писані, з його єдиної прижиттєвої публікації в Російській імперії (“Філософські листи. Лист 1”)*:

“Ми ж (росіяни. – М.Ж.), прийшовши у світ, як незаконні діти, без спадку, без зв’язку з людьми, що жили на Землі до нас, ми не маємо у своїх серцях нічого з тих уроків, які передували нашому існуванню. Кожному з нас доводиться самому зв’язувати пірвану нитку спорідненості. Що в інших народів є звичкою, інстинктом, це нам доводиться вбивати в голови ударами молоту. Наші спогади не виходять за вчорашній день; ми, так би мовити, дивні (кумедні) самі для себе. Ми так дивно мандруємо у часі, що з кожним нашим кроком вперед минула мить щезає для нас назавжди. Це – закономірний спадок культури, що цілковито базується на запозиченні та наслідуванні. У нас зовсім немає внутрішнього розвитку, природного прогресу, кожна нова ідея безслідно витісняє старі, адже вона не є їхнім наслідком, а з’являється до нас Бог знає звідки. Оскільки ми сприймаємо завжди лише готові ідеї, то в нашому мозку не утворюються ті невиправні борони, які розвивалися б послідовно і які складали б їхню силу. Ми ростемо, та не дозріваємо; рухаємось вперед, та по кривій, тобто так, що не дійти до мети. Ми схожі на тих дітей, яких не привчили думати самостійно; у зрілому віці в них немає нічого свого; усе їхнє знання – в їхньому зовнішньому побуті, вся їхня душа – поза ними. Саме такі ми”.

“Народи – настільки ж моральні, як і окремі особистості. Їх виховують віки, як окремих людей – роки. Але ми, можна сказати, певним чином – народ винятковий. Ми належимо до тих націй, які мовби поза родом людським, а існують лишень для того, щоб дати світові який-небудь важливий урок”.

“Історичний досвід для нас не існує, покоління і століття минули для нас марно. Дивлячись на нас, можна було б сказати, що загальний закон людства відмінено щодо нас. Одинокі у світі, ми нічого не дали світові, нічого не навчили його; ми не запропонували жодної ідеї до чисельних ідей людських, нічим не сприяли прогресові людського розуму, і все, що отримали від цього прогресу, ми спотворили. З першої хвилини нашого суспільного існування ми нічого не зробили для загального блага людей; жодна корисна думка не народилась на безплідному ґрунті нашої батьківщини; жодна велика істина не вийшла з нашого середовища; ми не затруднювали себе щось придумати самі, а з того, що вигадали інші, ми переймали тільки оманливу зовнішність і даремну розкіш”.

“Якщо б дикі орди, що обурили світ, не пройшли по країні, в якій живемо, перед тим, як прямувати на Захід, нам ледви була б відведена сторінка у всесвітній історії. Якщо б ми не розкинулись від Берінгової протоки до Одера, нас і не помітили б...”

“Хоч ми й називались християнами, плід християнства для нас не дозрівав...”

“Уся історія найновітнішого суспільства (про Європу. – М.Ж.) здійснюється на ґрунті думок. Таким чином, вона і є справжнім вихованням. Утверджене відначально на цій основі, суспільство розвивалось лише з допомогою думки. Інтереси завжди були після ідей, а не перед ними. Переконання ніколи не випливали там з інтересів, а завжди інтереси породжувались переконаннями”.

ІІІ

Чи була б актуальною проблема російського націонал-шовінізму, за інших, не авторитарних, а гуманістичних та християнських цінностей, які, на жаль, нині значно віддаленіші у РФ, ніж в роки перебудови в СРСР? Мабуть, що так, але не стояло б питання настільки гостро, якби не було кривавих подій у Прибалтиці у січні 1990 р., Карабаського, Придністровського конфліктів, Першої і Другої російсько-чеченської воєн тощо. Змушений констатувати, що визволення з радянської імперії Росії і набуття нею самостійності не тільки не гарантувало переосмислення себе як колонії, а й посилило внутріфедераційну реакцію щодо інших націй. Звісно, що за таких обставин Чаадаєв, Мень, Новодворська та інші залишатимуться проблемними постатями для утвердження автократизму як перехідної форми існування та збереження тоталітаризму.

На прості запитання (“Чи потрібна Росії така “демократія”?”, “Чи хочуть росіяни такої Росії?”, “Чи потрібна світові така Росія?”) відповідей чимало, різних. Якщо невизначеність (брак сміливості чи позиції) самих росіян більше дивує, ніж обурює, то нейтрально-невтручально-непомічальна, точніше релятивістська позиція світу – від найближчих сусідів до Заходу чи Сходу – незрозуміла навіть для російських прогресивних кіл. Адже відлагодження утопічної моделі в окремій країні спонукатиме до її поширення на інших, значно ширших, просторах (це вже робили і Гітлер, і Сталін). Ніхто не гарантує, що Євросоюз вічно залишатиметься недоторканим, а НАТО існуватиме вічно. Як і будь-який союз, утворений штучно, не на національній основі, ЄС приречений рано чи пізно розпастись (хіба можна було собі уявити, в який спосіб зникне СРСР?) – ось де справжній клондайк для поширення російського (можливо, у спілці з китайським) автократизму, зміцнюваного щораз сильніше націонал-шовінізмом!

У контексті формування геополітичної карти на межі тисячоліть пригадую геноцид, голокост щодо українства у 1932-1933 рр., досі не трактований справедливо навіть в Україні – щоб не образити євреїв та росіян. Насправді ж немає значення національність злочинців (серед них було чимало й українців), потрібно засудити, дати об’єктивну оцінку системі, більшовицькому тоталітаризму.

Західна цивілізація вабить нас культурними традиціями, свободами і правами, ціннісними орієнтирами, проте вона прогнила через самолюбство, надситість, зарозумілість, втратила форму, не продукує нових ідей... Якби бодай одну європейську націю спіткало те, що Україну (йдеться не тільки про ХХ ст., ні! Йдеться про час, коли Ф.Прокопович поміняв Україну на Росію, наче хатні капці), ця країна навряд чи вижила б і чи відродилася б, як фенікс. Невідомо, чи було б ЄС, чи загравали б європейці в любов до росіян. Але зараз важливе не це.

Чому, на мою думку, все ж необхідно самій Росії змінити вектори розвитку з великодержавного шовінізму, який начебто її зміцнює, а насправді руйнує, на цивілізаційний європоцентризм, на життя на християнських засадах? Відповідь проста: Україна нарешті спромоглась на самостійність у виборі стратегічних і культурних шляхів розвитку, Україна не входитиме в Європу прохаючи (хоч часом це так і виглядатиме), а повертатиме собі Європу, бо саме Європа була її органічним середовищем задовго до виникнення Росії і появи останньої на будь-яких мапах. Справжня, перспективна, цивілізована й гармонійна Росія неможлива без України ніколи. Князівські міжусобиці й напади орд зі сходу, тотальні асиміляції зміцнили майбутню Росію, прищепили імунітет на витривалість і живучість, але ж і закодували ненависть, агресію, самоліквідацію. Росію завжди рятувала-живила Україна, навіть козаками-петроградобудівниками, багатомільйонними в’язнями, чарівними жінками...

П.Чаадаєв не давав оцінки Україні і не осмислював її значення (принаймні письмово), але, критично ставлячись до історії Росії, просто волав про європейський вектор розвитку Росії як єдиноправильний, безальтернативний, бо це шлях, на який треба стати якнайшвидше. Як відомо, за висловлення власної позиції, його оголошено “божевільним” і заборонено друкувати. Чаадаєв був непопулярний на батьківщині протягом усіх 170 років з часу оприлюднення першого філософського листа.

Чи почує Росія свого мислителя, письменника, публіциста (“Інтереси завжди були після ідей”) бодай зараз, і чи спроможеться вона нарешті змінитись, відійти від націонал-шовінізму – питання все ще відкриті, хоч і більше риторичні, але від цього не менш актуальні ні для української, ні для європейської, ні тим паче для російської публіцистики.

Тому, вважаю, слід якнайшвидше і якнайширше актуалізувати мислиннєву журналістику, несправедливо витіснену примітивно-бездумним репортерством і комп’ютерним клонуванням, повсюдно трактованими як панацея. У світлі останніх десятиліть ми остаточно переконались у тому, що одне з найважливіших покликань справжньої журналістики (і це давно пора нарешті взяти за правило у повсякденні) – не висвітлювати (переказувати прес-конференції, релізи, виступи), не оцінювати (з точки зору пропагування зла або спецтехнологій “чорних” паблік рілейшнз), не розважатись (танцювати на цвинтарі), а змінювати людину, робити її кращою, милосерднішою, освіченішою. Як на мене, нині це – щось важливіше за просто слова, вочевидь, це – потреба: самоусвідомлення, становлення і розвитку національного журналізму.

Першочерговим, як на мене, залишається не питання надуманості/реальності глобалізму як явища виключно “кінця 20 – початку 21 століття” – своє ставлення до цього я коротко висловив у першій частині виступу, а переродження людини і, відповідно, її спонукально-дієве одухотворення – творити добро, радіти життю, любити світ... Як тільки така життєва платформа буде сприйнята серйозно, за основу, не на кпини більшістю людей, з’явиться надія на глобалізаційні процеси зі знаком “плюс”. Шлях непростий, але реальний.

Що стосується сфери журналістики, то тут закони ті ж. І коли розмови про одухотворення людини, про пробудження людського в людині, ініційовані багатьма людинолюбцями і на різних континентах, і пропаговані в нас, перестануть дратувати чи навіть виводити з себе наших колег-журналістів та їхніх власників, можна буде сказати дві речі: по-перше, нарешті ми (і людство) маємо шанс перестати залишатись залежними від глобалізації, оскільки глобалізація залежатиме від нас, а ми її творитимемо зі знаком “плюс”; по-друге, ми, науковці-журналістикознавці, працювали недарма...

Нині ж про все це говоримо в контексті нереалізованих, але ще не втрачених можливостей – “contra spem spero!”.

Мар'ян Житарюк, Львів

Квітень 2005 – жовтень 2006 р.

Для виступу використано:

вступну статтю до книжки:

П.Я. Чаадаєв. Філософічні листи... – Львів, 2005.

статті М.Г.Житарюка:

Російський націонал-шовінізм чи цивілізаційний європоцентризм // Нова філологія. – Запоріжжя. – 2005.

Публіцистика П.Чаадаєва як різновид глобалізаційного позитиву // Українська періодика: історія і сучасність: Матеріали Центру періодики ЛНБ ім.В.Стефаника НАН України. – Львів, 2005.

---

* “Філософські листи” написано з 1826 до 1830. Усього їх вісім, хоч раніше вважалось, що лише три, решту, мовляв, або не встиг написати, або вони не дійшли до нас. Обмежуємось цитуванням лише першого листа, бо, по-перше, і цього достатньо для осягнення глибини думки і розмислу, по-друге, щоб зекономити площу публікації, по-третє,  з огляду на те, що практично завершено переклад українською усіх восьми філософських листів, “Апології божевільного”, “Про польське питання” та інших публіцистичних і філософських праць П.Чаадаєва і готується перша публікація українською мовою.

МЕДІАКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Уявімо собі, що київський Майдан кінця 2013 р. не показувало б телебачення, про нього не писали б газети, я вже не кажу про те, що не було б соціальних мереж зокрема та інтернету взагалі або вони були б заборонені. Чи дізнався б тоді світ про події в Києві 30 листопада і 1 грудня 2013? Питання, як мені здається, риторичне.

Новітня політична історія України та Східної Європи стала досягненням глобального суспільства з огляду на те, що поки що українська влада не заборонила журналістську діяльність. Саме завдяки журналістам і журналістиці з її технічними можливостями, завдяки новим медіа, світ став свідком унікального і в той же час парадоксального явища – мирного ідейного протесту в основному молодих українських громадян, що вийшли за європейські цінності і проти зірваного «стоп-крана» на повній швидкості в українському «европоїзді».

Після провалу «домашнього завдання» від Європейського Союзу, зокрема невиконання пункту про вибіркове правосуддя (політичні в’язні, насамперед Ю.Тимошенко), уряд України за згодою президента В.Януковича, який, починаючи з 26 жовтня, кілька разів за короткий проміжок часу зустрічався зі своїм таємним союзником або партнером В.Путіним, наважився зірвати саміт у Вільнюсі про розширення зони вільної торгівлі країн Східної Європи з ЄС.

Нескладно передбачити, що саме в РФ ухвалено рішення про вибір «дорожньої карти» Україна – ЄС. Також зрозуміло, що майже інтимні і таємні домовленості президентів РФ і України, які де-факто змінили зовнішньополітичний курс держави, орієнтований на європейський розвиток України, обурили більшу частину українського суспільства, авангардом якого стало студентство. Тиждень студенти університетів (часто з викладачами) стояли не тільки на головному майдані в Києві (Майдан Незалежності), а й на майданах своїх міст, вимагаючи підписання 28-29 листопада парафованих раніше домовленостей. Проте українська влада не почула свою молодь, тобто найактивнішу, наймобільнішу та найперспективнішу частину суспільства.

Неполітичний (в сенсі без керівництва з боку лідерів політичних партій), молодіжний Майдан став розходитися. Але в ніч з 29 на 30 листопада силами незаконного збройного формування «Беркут» (не передбаченого ні законом про міліцію, ні Конституцією), нібито спецпідрозділу Міністерства внутрішніх справ України, вирішено «зачистити» (слово споріднене з путінським лексиконом часів активної фази війни в Республіці Ічкерія) Майдан Незалежності для встановлення новорічної ялинки на головній площі країни. Вночі, коли в наметах спали кілька сотень протестантів, в основному молодь, сотні «беркутівців» почали бити спочатку сплячих, а потім добивати тих, хто втікав і не чинив жодного опору, а також журналістів та операторів, які професійно виконували свою роботу, фіксуючи та відображаючи кроваві події [Євромайдан розігнали. Побоїще //  http://www.youtube.com/watch?v=JoTvgD_mgJU&oref=http%3A%2F%2Fwww.youtube.com%2Fwatch%3Fv%3DJoTvgD_mgJU&has_verified=1].

Побиття журналістів – не випадковість, а чіткий сигнал іншим працівникам мас-медіа з метою подальшого утримування від виконання своїх професійних обов’язків. Але сценаристи силового варіанту дуже прорахувалися. Вони не очікували, що побиття в ніч на 30 листопада побачить Україна і весь світ. Вони не врахували величезний, в т.ч. і міжнародний, резонанс з приводу того, що сталося. Адже криваву розправу над мирними людьми показувало не тільки телебачення, а й учасники подій, викладаючи фото і відео в YouTube та інші інтернет ресурси. Завдяки масовому поширенню нових медіа події в Києві стали головними новинами українських та світових засобів масової інформації, а соціальні мережі сприяли мобілізації всього українського суспільства. Пробачити побиття мирних громадян, нехай і протестуючих, серед яких виявилися студенти, дівчата й старі, вже ніхто не міг.

Українська влада, спровокувавши громадянський вибух, піднявши величезну хвилю народного цунамі, наслідки яких не в змозі усвідомити досі, вже через день, 1 грудня, допускає (а можливо – й організовує) провокації біля Адміністрації Президента на вулиці Банковій. У той час, коли в Києві на Народному віче збирається близько мільйона громадян, в полудень у двір адміністрації привозять автобусами невідомих молодих людей [Винуватці провокацій на Банковій 01 12 2013р 12 00 дня. // http://www.youtube.com/watch?v=A2DiMa-olQM], які після обіду і ввечері, можливо, братимуть участь у побитті солдатів внутрішніх військ – ланцюгами, каменюками, палицями, петардами та іншими предметами, то вибігаючи з лав правоохоронців, то ховаючись за їхніми спинами і щитами [Хто спровокував бійку на вул. Банковій? Who started the fight at the Presidential Administration? http://www.youtube.com/watch?v=bNoOLHgY6sU].

Коли яскраве відео нібито про спробу захоплення споруди було готове і навіть передано в ефір [Штурм администрации Президента Украины 1 декабря // http://www.youtube.com/watch?v=WzXE_oFIsvs], надійшла команда «Фас» вже для «Беркута», бійці якого, не розбираючи засобів, били всіх, крім провокаторів: випадкових мирних громадян, журналістів, народних депутатів України, медичних працівників [Ukraine. Штурм Адміністрації президента / Demonstrants attack presidential headquarter. http://www.youtube.com/watch?v=rWNdeRtBmWA]. Цього дня постраждало близько 50 українських і зарубіжних кореспондентів, в т.ч. і тих, які повернулися цілими і здоровими з «гарячих точок» [Напади на журналістів в Україні: у 2013-му встановлений антирекорд // http://imi.org.ua/analytics/42647-napadi-na-jurnalistiv-v-ukrajini-u-2013-mu-vstanovleniy-antirekord.html. – 2013. – 27 дек.; У 2013 році зафіксовано 101 випадок фізичного насилля щодо журналістів — ІМІ // http://imi.org.ua/news/42650-u-2013-rotsi-zafiksovano-101-vipadok-fizichnogo-nasillya-schodo-jurnalistiv-imi.html], внаслідок чого «Репортери без кордонів» визнали Україну найнебезпечнішим місцем в Європі для роботи журналістів [Україна є найбільш небезпечною країною для роботи журналістів // Версії. – 2013. – 19 груд. // http://versii.if.ua/novunu/ukrayina-ye-naybilsh-nebezpechnoyu-krayinoyu-dlya-roboti-zhurnalistiv/; Об этом же: Пучич Влад. Побиті на Євромайдані українські журналісти: фотосвідчення // ТВі. – 2013. 6 груд. // http://tvi.ua/new/2013/12/06/pobyti_ukrayinski_zhurnalisty_na_yevromaydani_fotosvidchennya].

Про події 1 грудня в Києві побитий журналіст польського журналу «Журнал думок» Павло Пеньонжек [Избитый польский журналист хочет судиться с «Беркутом // Конфликты и законы. – 2013. – 3 дек. // http://www.k-z.com.ua/pravovoi-aktsent/28671-izbityj-polskij-zhurnalist-khochet-suditsya-s-berkutom] сказав, що це був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів. Незважаючи на те, що ці люди не були в жилетах, вони мали бейджи, камери. Було зрозуміло, що це журналісти [Кабачій Роман. Павел Пеньонжек: «На Банковій був не розгін демонстрантів, а розгін журналістів»: Інтерв’ю // Інститут масової інформації. – 2013. – 10 груд. // http://imi.org.ua/analytics/42432-pavel-penonjek-na-bankoviy-buv-ne-rozgin-demonstrantiv-a-rozgin-jurnalistiv.html].

Ні в чому не винних, побитих, людей «доблесні» правоохоронці відвезли до суду і в’язницю з лікарняних ліжок майже відразу ж, а «герої» «Беркута», їх командири і ті, хто віддавав злочинні накази, – досі не покарані. Паралельно йде пошук демонстрантів в регіонах, створюються списки персон нон-грата, в які потрапили і зарубіжні журналісти та викладачі, і навіть Президент Республіки Грузія М.Саакашвілі [МИД и СБУ объявили персонами нон грата 36 "опасных" иностранцев, среди которых Саакашвили // Зеркало недели. – 2013. – 24 дек. // http://zn.ua/POLITICS/mid-i-sbu-obyavili-personami-non-grata-36-opasnyh-inostrancev-sredi-kotoryh-saakashvili-135687_.html]. Представники вищої представницької та виконавчої влади категорично заперечують можливість переговорного процесу з врегулювання політичної ситуації за участю західних дипломатів, як би погоджуючи позицію з красномовством директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна (Російська Федерація) [Константин Затулин: “На Майдане постоянно присутствует представитель Запада” // Радио «Голос России». – 2013. – 16 дек. // http://rus.ruvr.ru/2013_12_16/exvideo-Konstantin-Zatulin-Na-Majdane-postojanno-prisutstvuet-predstavitel-Zapada-5412/; Янукович висловився категорично проти втручання у справи України іноземних посередників // Радіо «Голос столиці». – 2013. – 19 груд. // http://newsradio.com.ua/2013_12_19/JAnukovich-vislovivsja-kategorichno-proti-vtruchannja-u-spravi-Ukra-ni-nozemnih-poserednik-v/; У ПР згодні на круглий стіл, але без участі міжнародних спостерігачів // УНІАН. – 2013. – 9 груд. http://www.unian.ua/news/610618-u-pr-zgodni-na-krugliy-stil-ale-bez-uchasti-mijnarodnih-sposterigachiv.html].

Судячи з того, що в державному бюджеті України на 2014 р. на потреби Міністерства закордонних справ передбачено менше двох мільярдів гривень (близько 165 мільйонів євро) або в 9-10 разів менше, ніж на потреби Міністерства внутрішніх справ, серйозно говорити про європейський вектор розвитку України при нинішньому уряді і при президенті В.Януковичі навряд чи можливо.

Все це – політичний аспект проблеми, тісно переплетений з комунікаційним аспектом як результатом і наслідком стрімкого підвищення медіакультури українського суспільства внаслідок його інтегрованості у світові медіапроцесси.

У цьому контексті медіакультуру (від лат. Medium – засіб, посередник, спосіб, cultur – обробіток), на думку Н.Б.Кирилової, доктора культурології, професора Уральського федерального університету ім. Б.М.Ельцина (Єкатеринбург) і найавторитетнішого вченого в Росії в галузі медіакультури, слід розуміти як "особливий тип культури інформаційного суспільства, що є сукупністю інформаційно-комунікативних засобів, друкованої та екранної культур, матеріальних та інтелектуальних цінностей, вироблених людством у процесі культурно -історичного розвитку, що сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості...» [Кириллова Н. Медиакультура: от модерна к постмодерну. М., 2005. О том же: Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Українські події осені 2013 р. – зими 2014 р. (зустрічаючи Новий рік, гімн України одночасно виконували близько 500 тисяч чоловік!) підтверджують не тільки особливу роль медіакультури як комплексного засобу освоєння людиною навколишнього світу в його соціальних, інтелектуальних, моральних, художніх, психологічних аспектах, а й демонструють її значення в громадянському суспільстві, яке стрімко зростає небаченими раніше темпами [Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Дослідники називають чотири види медіакультури як знакової полісистеми: 1) письмова медіакультура (культура друку – газети, журнали; домінує слово), 2) аудійна медіакультура (культура звучання – радіо, магнітофон, CDRоми й інше; домінують звук і слух, важливими характеристиками є синхронізація послідовності і одночасності), 3) візуальна медіакультура (культура простору, в т.ч. живопис, графіка, плакат), 4) технічна медіакультура (культура багатовимірних медіа). За Олександром Федоровим, близькими поняттями до медіакультури є інформаційна культура, (information culture), відеокультура (video culture), аудіовізуальна культура (audiovisual culture) [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Саме технічна медіакультура, забезпечуючи процес синтезу та інтеграції всіх попередніх знакових систем у поєднанні з естетикою кадру може репродукувати реальність і передавати інформацію за допомогою аудіовізуальних засобів комунікації – кіно, ТБ, відео, комп’ютерної графіки, анімації і т.д. [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.]. Однак може й не репродукувати реальність, а спотворювати її до невпізнання, як це робиться з допомогою так званої інформаційної, точніше пропагандистської політики в «обгортках» інформаційних та публіцистичних програм телебачення Російської Федерації. Деякі «зірки» ефіру, наприклад, Дмитро Кисельов, добалакалися вже до того, що, виявляється, українські та світові ЗМІ, звичайні громадяни, розмістивши приватні відеогаджети в мережі, працюють на замовлення західних організаторів кольорових революцій, нахабно брешуть і спотворюють дійсність. Як яскравий доказ «чесної і професійної» роботи згаданого «тележурналіста» на телеканалі «Россия», який більше схожий на телекілера, можна вважати його коментарі та відеомонтаж подій з Києва. Зі сказаного і показаного випливає, що спочатку (29 листопада) студенти побили солдатів «Беркута» під Адміністрацією Президента, а потім вже (1 грудня) міліція діяла у відповідь ["Вести недели" с Дмитрием Киселевым (08.12.2013) © ВГТРК // http://www.youtube.com/watch?v=JrPgI2QmkME. Про то же: Бахтеев Борис. Дмитрий Киселёв: и тут Остапа пронесло // Телекритика. – 2013. – 14 дек. http://www.telekritika.ua/kontekst/2013-12-14/88490].

Таким чином, сучасна медіакультура на її технічному етапі теж має свої слабкі сторони. Технічні засоби можуть виявитися в руках різних медіаторів. Але я б не розглядав медіакультуру виключно як «сукупність інформаційно-комунікативних засобів», які «сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості». Виходить, що хтось вгорі наділений ексклюзивним правом формувати свідомість та складові елементи особистісної соціалізації. Звичайно, в більшості випадків відбувається саме це. Але в сучасному розумінні медіакультури як соціального, інтегрального центру між різними учасниками внутрішнього і глобального полілогу медіакультура також піддається дуже відчутному впливу з боку суспільства. Іноді це веде до її переформатування.

Це може мати місце в розвиненому суспільстві, як правило, громадянському, або такому, що знаходиться на шляху його побудови, і доволі проблематично – в тоталітарних або авторитарних суспільствах, де функції медіакультури в особі медіаспікерів спочатку визначає держава, яка краще бачить і знає потреби своїх громадян, точніше – населення.

Чому саме так діяли представники української влади? Думаю, вони, з одного боку, не змогли передбачити впливу нових ЗМІ, оперативності, масовості і рішучості медіакомунікаторів-аматорів, а з іншого – поведінки медіахолдингів українських олігархів, які, розгублені стрімким розвитком подій, дозволили своїм телеканалам і виданням висвітлювати події більш-менш неупереджено і збалансовано. Для української влади стало відкриттям вміння вітчизняних журналістів працювати професійно, а не тільки під танець чиновників. У зв’язку з цим прем’єр М.Азаров і деякі депутати від Партії регіонів, домінуючої у Верховній Раді, звинувачують журналістів у неправдивості, виконанні замовлення Заходу: «Скрізь домінує лише одна точка зору і це є спотворенням дійсності, що далеко від демократії, – дорікає чиновник. – І, зрозуміло, не має ніякого відношення до реальних європейських цінностей, де визнається Конституція, Закони і виконання їх є основою розвитку добробуту суспільства» [Азаров обвинил СМИ в "искажении действительности" протестов в Украине // УНИАН. – 2013. – 6 дек. // http://www.unian.net/news/610029-azarov-obvinil-smi-v-iskajenii-deystvitelnosti-grajdanskogo-protesta-v-ukraine.html].

Проте пан Азаров скромно замовчує про офіційні та комунальні ЗМІ, які, всупереч усім професійним вимогам і етичним принципам журналістики, висвітлювали зовсім іншу позицію – не громадянського суспільства, а влади, виходячи не з прагнення донести вимоги протестуючих по всій країні, а з позицій підтримки «курсу президента», «реформ уряду», побудови Європи в Україні, шкідливості підписання європейських угод, економічної, історичної та ментальної близькості з Росією та іншого. Всі ці досі не роздержавлені ЗМІ – починаючи з «Першого національного» і закінчуючи державними обласними телерадіокомпаніями (утримуються на гроші платників податків, мають стовідсоткове технічне покриття і максимальне аудиторне розповсюдження) – робили все можливе, щоб члени українського громадянського суспільства відчули себе тупою масою, якій не треба думати самостійно і замість якої всі проблеми буде вирішувати лідер нації і керівна партія [Влада Партії регіонів, а не українського народу, - флагман масових протестів і стимул відродження сепаратизму // Журналісти і журналістика. – 2013. – 8 груд. // http://mgzhyt.blogspot.com/].

За кілька тижнів стало очевидно, що влада потрохи починає «закручувати гайки». Спочатку закрили в звичному форматі (прямий ефір) найбільш рейтингове політичне ток-шоу країни «Шустер live» [Телепродакшен Савіка Шустера припинив існування // Захід.нет. 2013. – 28 груд. http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?teleprodakshen_savika_shustera_pripiniv_isnuvannya&objectId=1300109]. Швидше за все, тепер програма змінить формат і виходитиме в запису, а не в прямому ефірі. До цього мала місце брутальна розправа (знищено архіви та сервери редакцій!) відразу з трьома опозиційними мас-медіа, яку найрішучішим чином засудила міжнародна організація «Репортери без кордонів»: «Рейди, вчинені на офіси «Вечірніх вістей», INTV і Cenzor.net, є серйозним порушенням свободи інформації й конституційних гарантій України. Ці напади не лише змусили вказані ЗМІ зупинити свою роботу і порушили конфіденційність їхніх джерел, але й послали дуже чіткий сигнал залякування для всіх інших українських ЗМІ»… «Ці засоби масової інформації тепер будуть змушені припинити свою діяльність, конфіденційність їхніх джерел була порушена. Крім того, ці атаки подали дуже чіткий сигнал залякування для всієї професії. Ми закликаємо українську владу пролити світло на ці скандальні дії, які знаходяться поза будь-якими правовими межами» [«Репортери без кордонів» засудили напади на офіси опозиційних ЗМІ // Радио «Свобода». – 2013. – 10 груд. // http://www.radiosvoboda.org/content/article/25195620.html; О том же: Репортеры без границ осудили нападение на оппозиционные СМИ // Лига. Новости. – 2013. – 10 дек. // http://news.liga.net/news/politics/939977-reportery_bez_granits_osudili_napadenie_na_oppozitsionnye_smi.htm]. До слова, відповіді досі немає – протягом майже місяця !

Варто також згадати передноворічне побиття журналістки Тетяни Чорновол («Українська правда»), яка критикувала представників вищих ешелонів влади [Заказчиком нападения на Черновол мог быть Медведчук и еще кое-кто // Украинская правда / Европейская правда. – 2013. – 28 дек. // http://www.pravda.com.ua/rus/news/2013/12/28/7008795/].

На тлі запевнень вищого керівництва країни в тому, що Україна – демократична держава, де понад усе свобода слова, – боротьба зі ЗМІ дуже нелогічна і навіть абсурдна. Але все ж вона триває, що дає вагомі підстави сумніватися в щирості численних обіцянок на Заході.

Оскільки ми живемо в інформаційну епоху, протистояння влади і ЗМІ може мати тільки короткостроковий ефект. Глобальні інформаційні зв’язки сприяють прискоренню інформаційних обмінів, корекції традиційної пострадянської моделі «влада – преса – суспільство» (коли влада все ще намагається контролювати мільйони) і впровадженню нових: притаманної плюралістичному суспільству – «суспільство – преса – влада», або ж медіатизації політики – «преса – суспільство – влада» [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота, 2007. – С.7-31]. Плюралістична модель віддає перевагу громадянському суспільству, адже воно повинно контролювати владу за параметрами ефективності та професіоналізму. На думку О.Філатової, результат складних процесів впливу глобальних інформаційних зв’язків на стандартизацію і синхронізацію культурних моделей в різних країнах світу – це глобалізована медіакультура [Филатова О. Социология массовой коммуникации: краткий глоссарий // http://voluntary.ru/dictionary/581/word/globalizirovanaja-mediakultura].

Українське суспільство як частина європейського регіону зокрема та світового глобального світу загалом, незалежно від того, чи адекватно усвідомлюють соціокультурні процеси його учасники, як показали події останніх місяців, є феноменом цієї самої глобальної медіакультури. Цю думку тільки підтверджує друга частина визначення О.В.Федорова, за яким «медіакультура» - також «система рівнів розвитку особистості людини, здатної сприймати, аналізувати, оцінювати медіатекст, займатися медіатворчістю, засвоювати нові знання у галузі медіа» [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.].

Чи може сучасний громадянин України, який готовий місяцями мирно протестувати як за європейські цінності і стандарти, яких його позбавили без його згоди керівники країни, так і проти корупції, відсутності справедливих судів, зміни зовнішньополітичного вектора і т. д., чи здатний він сприймати, аналізувати, оцінювати?.. Очевидно, що він нічим не гірший за сучасного німця, француза, британця і будь-якого іншого європейця. Він не тільки адекватно сприймає, аналізує, оцінює ситуацію, а й докладає чималих зусиль щодо її зміни, тобто поліпшенню мирними способами. Така поведінка не заслуговує покарання за допомогою спеціальних засобів, про які позитивно відгукуються окремі політики від діючої влади, мовляв, в США чи в Європі поліція не церемониться з протестуючими, забуваючи зробити уточнення: «не церемониться з агресивними протестуючими, які палять автомобілі, розбивають вітрини, вчиняють насильство...».

Сучасний українець, як це показав Майдан, всупереч буденним і традиційним науковим уявленням про медіакультуру як суб’єкт проектування на масову аудиторію (об’єкт), показав, що громадянське суспільство шляхом децентралізації соціокультурних впливів здатне дуже швидко трансформувати раніше сформовану медіакультуру, піддавши швидкій і радикальній переоцінці квазіцінності.

Громадянське суспільство формулює «порядок денний», оскільки воно є суб’єктом, а не об’єктом політичних процесів. Демонструючи свою європейську ідентичність і обґрунтовуючи власні вимоги про повернення до Європи, громадяни України тільки підтвердили важливість медіакультурного фактора як чинника і навіть феномена формування громадянського суспільства.

З одного боку, Homo Sovieticus у великій частині українського суспільства і в наших східних сусідів, з іншого, маніакальна непорушність можновладців на всьому пострадянському просторі, яким є що втрачати у разі не лише відставки, але й переходу на зрозумілі, європейські, демократичні та антикорупційну стандарти, сильно гальмують розвиток країни, ускладнюють історичну місію «євро-українців» і полегшують долю прихильників відродження слов’янського союзу з Росією. Проте приклад Майдану як прискорювача громадянського суспільства на пострадянському просторі доводить, що людина, вириваючись з «обіймів» медіатизації (за Славоєм Жижеком [Жижек Славой: «Киберпространство, или Невыносимая замкнутость бытия» / Перевод с английского Нины Цыркун // Искусство кино. – 1998. – №1, №2 // http://kinoart.ru/ru/archive/1998/01/n1-article25; http://kinoart.ru/ru/archive/1998/02/n2-article19]), володіє колосальними здібностями з трансформації медіакультури на свою користь. Цей феномен ще належить осмисленню.

Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій, професор,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації,

Львівський національний університет імені Івана Франка

01-08.01.2014

СОЦІОКУЛЬТУРНІ СПЕКТРИ НОВИХ МЕДІА

Мар’ян Житарюк,

доктор наук із соціальних комунікацій,

професор кафедри зарубіжної преси та інформації

Львівського національного університету імені Івана Франка

Журналістика (або ЗМІ) – насамперед складне суспільне явище, комплекс функцій і принципів, а не тільки посередник, віддзеркалювач, інструмент чи засіб. Вимоги до системи ЗМІ близькі до вимог системи ЗМК, описаних у колективній праці „Функціонування ЗМК як політичний процес” [Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика. – Вип. 1(4). – К.: Грамота, 2007. – С.7-31]: а) оптимізація елементної бази (технологічні, економічні, редакційні, аудиторні сегменти, які взаємодіють як між собою, так і навколишнім середовищем; б) функціональна здатність забезпечити інформаційні потреби суспільства; в) синхронізація складових політичної системи (держава, партії, громадські організації, суспільні протиріччя, співпраця, субординація і координація, стани консенсусу і протиріч, консонансу і дисонансу, балансу і дисбалансу, політична культура і традиції, ідеологія і релігія).

Журналістика спроможна формувати громадську думку. Образно кажучи, вона – ніби система кровообігу в політичному (суспільному) організмі, з’єднана і задіяна каналами комунікації (ЗМК). „Каталізаторами її діяльності стає залежність від середовища” існування [Чічановський, Шкляр, Стариш: 9-10]. Головна проблема – проблема відповідальності преси [Сиберт Ф., Шрамм У., Питресон Т. Четыре теории прессы. – М.: Вагриус, 1998: 15-16], адже відображаючи систему соціального контролю, регулюючи взаємини в суспільстві (конкретне – загальне, тобто «людина – суспільство»), журналістика зачіпає різноманітні аспекти життєдіяльності – соціокультурну, політичну гармонізацію.

„Медіатизація політики – політизація ЗМІ” – позиційна пара „політології журналістики” [Чічановський, Шкляр, Стариш], покликаної вивчати, аналізувати характер функціонування ЗМК як політичного процесу. Основна функція системи ЗМІ як підсистеми ЗМК у плюралістичному суспільстві – налагодження, підтримка взаємозв’язку між суспільством і владою, що складається з двох модельних пар: „преса – влада”, „преса – суспільство” і становить тріаду „суспільство – преса – влада” (усвідомлення важливості власної суспільної ролі, функціонально орієнтована на зрівноваження інтересів, важелів впливу, контролює дотримання правил і принципів). У тоталітарному чи авторитарному суспільстві послідовність елементів системи інша: „влада – преса – суспільство” (ілюзія центричності в умовах домінування пропагандистської функції).

Модель „преса – влада – суспільство” відповідає медіатизації політичної системи, коли ЗМІ контролюють усіх інших, втручаються в політичну сферу, намагаючись її контролювати. За таких умов має місце рольовий дисбаланс, що веде, по-перше, до тоталітаризму слова, по-друге, безвідповідальності слова, по-третє, загострення суспільних протиріч. Медіатизація може бути спровокована як відсутністю професійної культури, нехтуванням морально-етичних принципів, так і відповіддю на політизацію ЗМІ (комплекс несанкціонованих втручань політики в діяльність ЗМІ). В обох випадках медіатизація є ознакою захворюваності політичної системи і порушенням системи суспільних балансів. Майданна медіатизація, стимульована численними протестами в Україні наприкінці 2013 р.,  є результатом спершу зневаги до ідейної позиції студентства, а згодом і нехтування соціально-політичних протестів, що зародились унаслідок розправи.

Події масового характеру стимулюють медійний і культурний вибухи, розширюють спектр нових медіа (інтернет, соціальні мережі, пряма відеотрансляція, фото, коментарі, репліки тощо) і їхні можливості, незалежно від того, як це класифікує законодавець – як вид ЗМІ чи як електронне хуліганство. Штучне зведення ЗМК до меж ЗМІ в умовах «технічної медіакультури» [Федоров А.В. Словарь терминов по медиаобразованию, медиапедагогике, медиаграмотности, медиакомпетентности. Таганрог: Изд-во Таганрог. гос. пед. ин-та, 2010. 64 c.] порушує процес синтезу та інтеграції попередніх знакових систем з естетикою кадру та призводить до спотворення реальності. У сфері науки також накопичуються і не розв’язуються проблеми класифікації та систематизації: за видами, типологією, географією, аудиторією, профілем, періодичністю, формами власності, спрямованості тощо. Багато вчених формально тлумачать нові медіа, посилаючись на закони, не помічаючи ні глобальної інтернетизації (електронні версії) традиційних ЗМІ, ні розвитку інтернету як альтернативного виду ЗМК [Житарюк М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство. – Львів, 2008. – С. 57-58. http://ztmmi.ucoz.ru/_ld/0/33_monograf_a5_cd.pdf].

Даючи визначення медіакультури, Н.Б.Кирилова ніби оминає «гострі» кути. Вона слушно зауважує, що медіакультура – це особливий тип культури інформаційного суспільства, який є сукупністю інформаційно-комунікативних засобів, друкованої та екранної культур, матеріальних та інтелектуальних цінностей, вироблених людством у процесі культурно-історичного розвитку, що сприяють формуванню суспільної свідомості та соціалізації особистості... [Кириллова Н.Б. От медиакультуры к медиалогии // Культурологический журнал: электронное периодическое рецензируемое научное издание. – 2011. – 31 нояб. // http://www.cr-journal.ru/rus/journals/98.html&j_id=8; http://www.advertopedia.ru/index/show-article?id=116].

Нові медіа активно функціонують і виконують свої функції, які дещо доповнюють традиційні журналістські, наприклад: освітня, мобілізаційна, адресно-орієнтована. Завдяки технічній доступності (комп’ютери, планшети, смартфони ) можливості цих медіа практично необмежені: гіпертекстуальність, соціальні мережі, прямі відеотрансляції, блоги, сайти та «живі» журнали, електронна пошта, скайп, мультимедійні бібліотеки, архіви, банки даних, реклама, інтернет-банкінг, інтернет-магазини, розваги тощо.

Написане у приватному блозі, на «Фейсбуці» чи у «Твіттері» миттю стає надбанням величезної аудиторії. Зручність і швидкість доставки повідомлень, високий ступінь дублювання, масовість, мобільність дозволяють кожному любителю реалізуватись як кореспондент і не позбавляють таких можливостей професійних журналістів, політологів, соціологів, філософів, істориків… У цьому контексті прискорюється трансформація мовних символів і знаків. Оперативність роботи інформаційних сайтів призводить до зменшення лексичного запасу, в коментарях нерідко опубліковані лайливі вислови, короткі тексти та неметафоричні вислови спрощують сприйняття. Водночас нові медіа практично необмежені у використанні фото та відео, тому активніше за традиційні ЗМІ використовують жанр фоторепортажу.

Поєднуючи у собі всі три види традиційних ЗМІ (пресу, радіо і телебачення), нові медіа творять сучасний культурний феномен на основі діалогічності між адресантом і адресатом з подальшою заміною ролей.

Січень 2014 р.

ВЛАДА ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, А НЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, - ФЛАГМАН МАСОВИХ ПРОТЕСТІВ І СТИМУЛ ВІДРОДЖЕННЯ СЕПАРАТИЗМУ

Мар’ян Житарюк

ВЛАДА ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, А НЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, - ФЛАГМАН МАСОВИХ ПРОТЕСТІВ І СТИМУЛ ВІДРОДЖЕННЯ СЕПАРАТИЗМУ

http://mgzhyt.blogspot.com/2013/12/blog-post_8.html